Божественна Літургія в день пам’яті мученика Вонифатія

1-го Січня 2024 року, в день пам’яті мученика Вонифатія-казначей монастиря архімандрит Питирим у співслужінні братії у священному сані звершив Божественну Літургію з акафістом «мученику Воніфатію» у Параскевінському храмі монастиря.

За Літургією помолились про мир на нашій землі, позбавлення від ворога та за українських захисників.

Увечері в Неділю напередодні благочинний монастиря архімандрит Єпіфаній у співслужінні братії у священному сані звершив малу Всеніщну.

За Богослужіннями молився Ігумен Обителі Священно-архімандрит Варлаам.

Св. мученик Вонифатій.
(У чому справжнє покаяння?)
Св. мученик Вонифатій, пам’ять якого відбувається нині, жив у р. Римі за царювання імператора Діоклітіана. Він був слугою однієї пані дівчини Аглаїди. Життя він вів грішне, тілесне і нетверезе, але він хворів серцем про таку поведінку свою і завжди мав намір змінити спосіб життя свого, – він часто зі сльозами молився про це Богу, – крім молитви намагався схилити Бога на милість справами милосердя: бідні та нещасні не відходили від нього без втіхи. І Господь поглянув на грішника і вказав йому шлях до спасіння. – Якось пані його Аглаїді захотілося мати мощі якогось мученика і влаштувати храм на честь його, щоб мати за себе молитовника перед Богом. Тоді було жорстоке гоніння на християн. Потуги мучеників продавали невірні за великі гроші. Аглаїда покликала до себе слугу Вонифатія, дала йому багато золота і з багатьма іншими служителями відправила його за цим святим придбанням. Вонифатій з радістю прийняв на себе цю справу. Але, вирушаючи з дому, він раптом каже: «А що, пані, якщо мої мощі привезуть тобі замість інших, приймеш ти їх тоді?». Аглаїда зауважила, що не час тепер для сміху, а треба поспішати на ту справу, на яку він посилається. Вонифатій тим часом почав міркувати дорогою про своє грішне життя і про подвиги мучеників; каяття в ньому посилилося, душа горіла жагою порятунку, і він сам наважився постраждати за Христа, – всю дорогу він постив і постійно був у молитовному настрої. Коли прибув до Тарса, де відбувалися муки християн, то зупинився в готелі і, наказавши служителям чекати на нього, сам вирушив на місце страти. Спокійний вигляд мучеників вразив його, він підбіг, цілував їхні руки, ноги, рани, благаючи помолитися за нього, щоб і його Господь удостоїв зарахувати до їхнього лику.
Незабаром і його схопили, закликали до допиту, і через те, що він визнав себе християнином, суддя засудив його на муки. Спочатку йому вбивали в нігті рук і ніг гостре залізо, потім вливали в уста розтоплене гаряче олово, але на подив усіх це не зашкодило йому, і він залишився живим. Всі вигукнули: «Великий Бог християнський, і ми всі віруємо в Царя та Господа Христа!» Вонифатія відвели до в’язниці. На другий день знову зрадили його новим мукам – кинули його в котел із гарячою смолою, але й це не забрало в нього життя. Тоді мучитель велів утекти його мечем. З радістю в серці та з молитвою на устах схилив Вонифатій під меч свою голову. 550 людей невірних звернулися до істинного Бога відразу після смерті мученика. Тіло його було кинуто. Супутники його тим часом чекали його повернення, і коли він так довго не з’являвся, почали думати про нього погане: “вірно десь він тепер п’є і веселиться”, – говорили вони. Нарешті почали всіх питати про нього. Тоді брат писаря, який був при допитах мучеників, сказав їм: «вчора якийсь іноземець багато постраждав за Христа і був усічений мечем». Вони описали йому його зовнішність. Виявилося, що то був Воніфатій. Але супутники його не вірили. «Хіба п’яниця і грішник піде страждати за Христа?» – казали вони. Вони бачили зовнішнє, але не знали, що робилося в душі цієї людини. Їм дозволено було оглянути тіла страчених, і, на подив їх, поміж іншими лежало тіло Вонифатія.
Соромно їм стало, що вони так ганьбили страждальця Христового. Вони припали до його мощів і довго зі сльозами лобизали їх, просячи прощення собі. За п’ятсот золотих монет купили вони в мучителів змучене тіло Вонифатія, намазали ароматами, поклали в плащаницю і повезли до Риму до своєї пані. Перед прибуттям мощей Аглаїда чує уві сні голос: «прийми того, що був твій раб, а нині нам брат і служитель, який буде хранителем душі твоєї і молитовником за тебе». В жаху прокинулася вона, запросила служителів церковних і разом із ними вийшла зустріти мощі мученика. З радісними сльозами прийняла вона їх у свій дім і дякувала Богові, який удостоїв прийняти смерть мученика в жертву за його та її гріхи. Через деякий час на околицях Риму, у своєму селі, створила вона церкву в ім’я мук. Вонифатія, куди й перенесли мощі його, яких було багато зцілень. Після цього вона прожила 15 років, молилася, постилася, каялася у своїх гріхах, і цим очистивши свою душу від гріхів нечистого життя, мирно відійшла до Господа, і була похована при труні мученика.
Св. муч. Вонифатій по істині може бути зразком істинного покаяння. Дивіться: яка швидка зміна у святому після тривалого перебування у гріху! Насамперед нестримність, нетверезість, а тепер піст під час подорожі його до місця страждання, – насамперед тілесна нечистота, холодність, безтурботність до справи порятунку, а тепер незвичайна жага цього порятунку, – він думає про одне, як би швидше отримати його, всю дорогу думає у тому. Насамперед гріховні ласощі, насолоди плоті, а тепер муки цієї плоті, не тільки хвороби, навіть муки в ній, пролиття крові, відсікання голови. І все це цілком добровільно і тоді, коли легко міг би уникнути цих страждань. Так, св. мученик цілком, очевидним чином, справою довів щирість свого каяття, своєї ненависті до гріха, своєї любові до Христа. І як же було Господеві не помилувати і не прославити його? Отож і нам, браття, треба доводити щирість покаяння – справою, усією поведінкою своєю. Тим часом багато хто з нас має хибні поняття про покаяння.
Вони думають, що покаятися – це означає поговорити тиждень або менше того, дещо в цей час утриматися в їжі, бути схожим на церкву, сповідатися і причаститися святих таїн. Але це буде говіння, сповідь та причастя святих таїн, а не покаяння. Можна говорити – тримати піст найсуворіший, вправлятися в молитвах довго і часто і однак при цьому залишатися нерозкаяним. Можна без таємниці відкрити перед отцем духовним всю душу – все, що робиться в ній, і при цьому не бути сповненим почуття покаяння, бути далеким від істинного покаяння. Щоб, нарешті, наше покаяння було істинним і досягало своєї рятівної мети, – мало усвідомити свої гріхи, хворіти на них, зненавидіти їх, намагатися не повторювати їх і покласти всю надію на милосердя Боже, – треба ще загладжувати колишні гріхи протилежними чеснотами. Це означає приносити плоди покаяння. І скільки не було тих, хто покаявся істинно, всі вони сторицею загладили своїм добрим життям те, що раніше робили поганого. Чи то бачимо і на собі, і на інших? Часто жодної доброї навички, жодного святого правила не засвоюємо після покаяння? Знову ж грішні звички, той самий непорядний, часто спокусливий спосіб життя. Яка користь від такого покаяння? Наскільки необхідна зміна на краще після покаяння, це видно з вчення церкви, за яким, якщо хтось перед смертю покається, а плодів покаяння принести не встигне, то за такого мають поповнювати його рідні: вони повинні і милостиню за нього роздавати, і молитви за нього приносити.

Бог молитвами св. мученика Вонифатія нехай допоможе нам стати на істинний шлях покаяння, як Він допоміг колись зробити теж цьому св. мученика. Амінь.