Божественна Літургія в Неділю чотринадцяту після Пʼятидесятниці та після Воздвиження

29-го вересня 2024 року в Неділю чотирнадцяту після Пʼятидесятниці і після Воздвиження – благочинний монастиря архімандрит Єпіфаній у співслужінні братії в священному сані очолив Божественну Літургію в Благовіщенському соборі Обителі.

На сугубій єктенії піднесли прохання про мир на українській землі, про порятунок від ворога, щоб Господь змилувався на наш народ і зберіг тих, хто в розпачі і втратив дім, щоб Господь благословив людей доброї волі, які допомагають нужденним.

У особливій молитві попросили у Бога милості українському народу, щоб Господь врозумив владу, зміцнив мужністю воїнів, звільнив полонених, зцілив хворих і прихистив тих, хто позбавлений дому.

Перед Божественною Літургією архімандрит Питирим звершив водосвятний молебень з акафістом перед Чудотворним Образом Пресвятої Богородиці що іменується « Покриваюча ».

Чин про Панагію очолив архімандрит Прокопій.

За Богослужінням молився Ігумен монастиря священноархимандрит Варлаам.

Неділя 14-а після П’ятидесятниці.
Притча про весільний бенкет

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

Всі покликані Богом, нашим Творцем, до вічного життя, до того, щоб увійти в це дивовижне таїнство любові, яке є Царством Божим, коли ми всі покликані бути Божими дітьми, бути Йому рідними, більш того – бачити в Христі, Який став людиною заради нас, братом по людству і Богом за природою. І через це побачити в Богові нашого Отця і стати, за дивним словом апостола Петра, причастниками Божественної природи. Але сьогоднішня притча попереджає нас про те, що не всі, хто покликаний, увійдуть до цієї слави. Хіба ми не схожі на людей, описаних у сьогоднішньому Євангелії та в іншому уривку, який ми також читаємо в один із недільних днів? Хіба ми не говоримо Богові: я купив шматок землі, ділянку, — я повинен його освоїти, він — мій… І через це ми втрачаємо нашу свободу йти до Бога, тому що ми вростаємо в цю землю під приводом того, що ми нею володіємо, тоді як вона над нами отримує владу… Хіба ми не говоримо Богові постійно: Господи! У мене є справа, — я згадаю про Тебе потім, помолюся Тобі колись, коли-небудь, пізніше, але зараз я повинен зробити, я повинен творити; хіба я не покликаний виразити себе до кінця, стати творцем?.. І проходять роки, десятиліття — і ніколи не настає момент, коли ми говоримо: зроблена наша справа на землі, я від нього тепер вільний, тепер я можу забути все, все земне, і тільки бути віч-на-віч з Богом, разом з Яким, заради Якого, в ім’я Якого я все життя жив і творив… В іншій притчі хтось із покликаних каже: я одружився, — мені немає часу прийти до Тебе; у мене своя, земна радість, мені немає часу розділити Твою, мені досить моя; Твоя у мене щось забере: час, якийсь шматочок серця, щось з мого живого почуття доведеться перенести на Тебе — а я хочу зберегти все для себе…

Хіба ми не робимо так постійно, хіба ми не дуже схожі на тих покликаних, яких любив цар, любив Господь — і любить! — яких кличе до Себе, але яким на Нього немає часу: земля, справи, власне щастя — цього достатньо, щоб відірвати нас від вічності, від Живого Бога, від самої Любові. І як же діє Господь у цій притчі? Він звертається до Своїх слуг і каже: якщо покликані не захотіли прийти, то покличте тепер тих, кому і в голову не прийшло б прийти, бо хто б їх пустив? Ідіть, зберіть жебраків, зберіть кульгавих, сліпих, розбитих життям, осквернених життям, таких, які через життя пронесли тільки виснаження душі і тіла, лахміття життя, — нехай вони прийдуть!

І вони приходять, вони поспішають, вони відповідають на милість — здивуванням, на любов — вдячністю, вони поспішають з почуттям сорому: як же їм постати перед царем? Як же їм увійти в це Царство Боже, в ці світлі палати Божі?.. Як же, насправді, в лахміттях, які залишилися нам від слави нашого первородства, увійти в Царство Боже?. У дверях кожного зустрічає Божа любов, кожен зустрічає Спасителя Христа, Який на Хресті віддав Своє життя, щоб мати право кожному сказати: Увійди!, кожного очистити, кожного вимити, кожного одягнути в шлюбний одяг, повернути йому славу первородства, первісну славу, красу, синівство.

І всі входять, здивовані, трепетні, вдячні. Один тільки не в цьому дусі прийшов; він прийшов, тому що чув, що тут годують. Він голодний і зможе їсти досхочу; він холодний — там буде тепло: він бездомний — там буде притулок. У нього немає почуття вдячності чи здивування перед цим; він тільки радіє тому, що з’явився такий чудовий випадок втішитися за все гірке, бездольне життя. І він проривається, як би неочищений, непрощенний, немитий, неосвячений, в лахміттях і бруді своїй, до їжі.

Нам це здається таким незрозумілим, таким страшним: хіба він не міг подумати про те, хто його запрошує, трепетно, щоб хоча б наостанок можна було увійти в це Царство?.. Але хіба не на нього ми так постійно схожі? Коли ми йдемо до Бога в молитві, коли ми йдемо до Бога в причастя Святих Таїн – про кого і про що ми думаємо? Хіба майже кожна наша молитва не вичерпується словами: Господи, дай, дай, захисти, врятуй, дай!.. Хіба ми не використовуємо як би Самого Бога просто як джерело, з якого ми можемо отримати все, що ми потім, як блудний син, розтратимо — гріхом, негідно: недостойно не тільки Бога і Його любові, а й самих себе?.. Дай, дай! – і нічого іншого. А коли дав — як рідко буває навіть, що ми скажемо: Дякую Тобі, Господи!..

Як часто люди приходять до мене, кажучи: Я хочу причаститися, тому що мені важко, тому що моя душа знудилася, тому що життя в мені якось вже не життя, а напівсмерть… Ми також причащаємося, щоб від Бога взяти ніби останнє: Його життя, Його власне життя, щоб прожити мить, і розтратити це життя. Святий Серафим Саровський сказав одному відвідувачу: Так, Бог чує тебе, так, — Бог виконує твої молитви: але хіба ти не розумієш, якою ціною? — Всім життям, всією пристрастю, всією смертю, всім сходженням в пекло Сина Його Єдинородного…

Подумаємо і ми: чи не схожі ми на перших запрошених, які відмовилися прийти, тому що їм достатньо землі, їм не потрібен Бог і небо? Або на тих, хто згадує Бога тільки тоді, коли знедолення дійшло до межі, і вони раптом згадають або виявлять, що можна від Бога отримати те, що вони вже мали і розтратили, — хоча б мить цим прожити, поживитися і знову розтратити? Як буде страшно — не тому, що Бог нас відкине, не тому, що Він нас засудить, — коли ми станемо (коли-небудь: на землі чи після смерті) перед Богом і раптом зрозуміємо, як нас любили і як ми все життя були байдужі, забудькуваті, самолюбні: як ми ставилися до Нього нелюдяно… Подумаємо про це: нехай прокинеться в нас все благородне і світле: здивування перед Його любов’ю, перед Його красою і особистістю, вдячність перед Його милістю і ласкою і турботою, тією повагою, з якою Він до нас ставиться, і якщо ми можемо ще – відповімо Йому любов’ю. Зараз ще є час: як би не настав момент, коли ми скажемо: о, жах, — пізно!.. Амінь.