Божественна Літургія в Неділю 33-у після Пʼятидесятниці

9-го лютого 2025 року в Неділю 33-у після Пʼяидесятниці « про митаря та фарисея » – казначей монастиря архімандрит Питирим у співслужінні братії в священному сані очолив Божественну Літургію в Благовіщенському соборі Обителі.

На сугубій єктенії піднесли прохання про мир на українській землі, про порятунок від ворога, щоб Господь змилувався на наш народ і зберіг тих, хто в розпачі і втратив дім, щоб Господь благословив людей доброї волі, які допомагають нужденним , також піднесли особливі прохання за захисників
України, щоб Господь зміцнив їх у подвигу воїнського служіння. В особливій молитві попросили у Бога, щоб Він утішив наших воїнів надією і вірою, покрив і зберіг їх Своєю благодаттю на полі бою та
повернув додому здоровими та неушкодженими. Також була
піднесена заупокійна молитва за захисниками України, які
загинули на полі бою та за всіми спочилими Православними Християнами.

Перед Причастям архімандрит Прокопій звернувся до прихожан зі словами проповіді.
За Богослужінням молився Ігумен монастиря священноархімандрит Варлаам.
Перед Божественною Літургією протоієрей Олександр звершив водосвятний молебень з акафістом перед Чудотворним Образом Пресвятої Богородиці що іменується « Покриваюча ».

Чин « о Панагії » очолив архімандрит Прокопій.

Слово в Неділю 33-у після Пʼятидесятниці

Притча про митаря і фарисея.
Ми звикли зневажати і засуджувати фарисея: нам здається, що сьогоднішнє Євангеліє дає нам на це право — він ніби засуджений Самим Христом. Але ми забуваємо, що гордовита праведність фарисея коштувала дорого йому і подібним йому людям. Це були люди подвигу і переконання; за короткими словами, які про нього сказані в Євангелії, він постить двічі на тиждень, тобто віддає Богові не тільки те, що повинен був би віддавати за законом, але більше, понад міру: він дає Богові від своєї старанності. І в той же час він дає значну частину свого доходу нужденним, тобто і до людей він теж звернений якимось, хоч і суворим, подвигом життя. Тому не можна легко судити про нього. Фарисеї були людьми, які були готові понести тягар свого подвигу; але розбився цей подвиг за правду Божу на тому, що зі свого подвигу вони черпали свідомість якоїсь уявної праведності, а любові не досягали.

Ось він увійшов до храму, не зупинився біля притолки, не згадав, що знаходиться в храмі Бога Живого, що немає істоти, яка не повинна впасти перед Ним в трепеті, в жаху, в любові. Він прийшов твердим кроком і зайняв своє місце в храмі – він на це місце «має право»; він живе гідно, за правилами Церкви, і тому стоїть там, де має право стояти.

Хіба це не страшно і не засуджує схоже на нас? Як часто ми знаємо, що у нас є перед Богом, серед людей місце і що у нас є місце, я не кажу — в матеріальному храмі, а в тому таємничому, невидимому храмі, який є всесвітом, трепетно зібраним навколо Живого Бога свого. Ми теж часто думаємо: «Моє місце — тут, а його — там».

А «там» стояла людина, яка за людським судом дійсно не мала ніякого шляху вперед, в передні ряди праведників Господніх. Він був збирачем податок, але як він відрізнявся від сучасних! Він просто був слугою окупантів-римлян, які поневолили ізраїльський народ, всіляко його переслідували і шукали в його середовищі таких людей, які будуть тільки займатися збором, збирати їх данину. І звичайно, таких людей всі ненавиділи, тому що законом їхнього життя було вимагання, була твердість, була жорстокість, була нещадність.

Але одному, мабуть, цей митар навчився в тому страшному, жорстокому житті, яке він вів серед собі подібних і серед жертв жорстокості людського. Він навчився, що не вижити людині в страшному людському суспільстві, якщо хоча б на мить не буде призупинено закон, якщо хоча б на мить не буде проявлятися жалість, милосердя. Якщо все буде йти за написаним, якщо все буде робитися так, як по праву можна чинити, то жодна людина не виживе.

І ось він став біля притвору, знаючи, що за правдою людською і за правдою Божою він заслуговує на ту ж нещадну жорстокість, яку він сам застосовує день у день; і він став там, б’ючи себе в груди, бо знав, що заслужити ніякого милосердя не можна, — милосердя не заслуговує, ніякого милосердя купити не можна, ні бути гідним його не можна — його тільки можна благати; воно може прийти як диво, як незрозуміле, абсолютно несподіване диво, коли праведність схиляється перед гріхом, коли милосердя раптом проривається там, де повинна проявитися правда — висока, нещадна правда. Він стоїть весь у своєму гріху, не наважуючись увійти в область Божої правди, тому що там для нього немає прощення, а стоїть він біля притоки, сподіваючись, що до краю цього храму, до краю праведності і через край її переллється милість, жалість, співчуття, милосердя, що з ним станеться незаслужене і неможливе.

І тому що він вірить у це, тому що життя його саме цьому навчило — що неможливе трапляється, і тільки неможливе робить людське життя можливим, — він стоїть, і до нього доходить Боже прощення.

Христос каже нам, що цей пішов більш виправданим, ніж інший. Фарисей не був просто засуджений: до години смертного можна сподіватися на прощення, і він був праведний, він був трудівником, він вкладав зусилля душі і тіла в свою праведність. Вона була безплідною, з неї не вирізалася навіть іскра співчуття і любові — і, однак, це була праведність… А неправедність отримала прощення.

Ось, подумаємо про це; подумаємо про те, по-перше, чи є ми хоча б фарисеями, чи є в нас взагалі якась правда, правда перед людьми, з доброчесністю, правда перед Богом – тобто чи віддаємо ми Йому належне, те, на що Він просто має право? А потім поставимо перед собою питання: позбавлені навіть праведності фарисея, чи не є ми такими ж, як і він, безлюбовними, безсердечними, мертвими душею? Як ми дивимося на ближнього — у храмі, поза храмом, в житті, в сім’ї, на роботі, на вулиці, в газеті, всюди: окремого ближнього і колективного ближнього? Як ми на них дивимося, як ми про них судимо, не маючи опори навіть у справжній, хоча і мертвій, праведності фарисея?.. Амінь.