Божественна Літургія в Неділю шосту після Великодня

25 травня 2025 року, у пʼяту Неділю після Великодня, ( про сліпо народженого) та день памʼяті святителя Єпіфанія Кіпрського нині тезоіменитий благочинний монастиря архімандрит Єпіфаній у співслужінні братії в священному сані очолив Божественну Літургію з акафістом Воскресіння Христовому Благовіщенському соборі Обителі.
Після читання Святого Євангелія архімандрит Смарагд звернувся до парафіян зі словом проповіді.
На сугубій єктенії піднесли молитви про мир на українській землі, про порятунок від ворога, щоб Господь змилувався на наш народ і зберіг тих, хто в розпачі і втратив дім, щоб Господь благословив людей доброї волі, які допомагають нужденним.
У особливій молитві просили у Бога милості до українського народу, щоб Господь розумів владу, зміцнив мужністю воїнів, звільнив полонених, зцілив хворих і прихистив тих, хто позбавлений дому.
За Богослужінням молився Ігумен монастиря священноархімандрит Варлаам.

Неділя про сліпо народженого

До спантеличених місць Нового Завіту можна ставитися двояко: або на основі свого досвіду, своїх думок, своєї нездатності бачити ширше і глибше, ніж ми бачимо, сказати: Цього не може бути, а якщо це є, — Ти, Господи, доведи, а потім я повірю… Можна ставитися і по-іншому: на основі досвіду Бога, який, хоч і малий, у кожного з нас є, ми можемо стати перед обличчям своїх суджень, свого досвіду, своїх переконань і почуттів і сказати: мені з’явилося щось безмежно більше, ніж все те, що я розумів, все те, що мені здавалося істинним; це – явище мені від Самого Бога, і відтепер я увійду вірою в цей досвід, який перевершує мій досвід, і рано чи пізно, зсередини цього спілкування з Богом, я дізнаюся, що Бог був правий…

Одне з найбільш спантеличених, складних місць Нового Завіту — це початок сьогоднішнього євангельського читання; не питання, яке було поставлено учнями: Хто згрішив, що ця людина народилася оповитою темрявою? — а інше питання, яке народжується з відповіді Христа: ніхто не згрішив, ніхто не винен, це не відплата, і навіть не наслідок, це сталося для того, щоб з’явилася Божа слава…

У чому ж Божа слава? Невже в тому, що людина жила сліпою, може бути, багато років, дожила до зрілості сліпою, знедолена таким страшним чином, щоб над нею сталося диво, щоб люди прославили силу Божу? Хіба люди не могли б прославити цю Божу силу, можливо, з більшою радістю, з більш живим почуттям розуміння, якби вони побачили людину, обдаровану всім багатством людських можливостей?..

І на це доводиться відповідати теж двояко. Ні, люди б не прославили, це ми знаємо з власного досвіду і з досвіду всіх навколо. Люди не прославляють Бога за те, що все в їхньому житті добре; люди не прославляють Бога за те, що так дивно буває жити — все чудове тільки «природно»: природно бути здоровим, природно бути захищеним, природно бути вільним — все природно, що приносить радість людині. І рідко-рідко хто вміє цінувати це як подарунок, як подарунок, як щось не тільки незаслужене, але таке, що є предметом постійного здивування: Як це може бути?.. Як це чудово!..

Але, крім того, є й інша відповідь, мені здається, ще більш значна і важлива: слава Божа не з’явилася лише в тому, що ця людина прозрів тілесними очима: він прозрів найглибшими глибинами своєї душі. Його очі відкрилися на милість Божу, на всемогутність Божу, його серце відкрилося для того, щоб вдячністю і вірою відповісти на Божий дар тілесного прозріння. Ось тут засяяла слава Господня — не в тому сенсі, що люди Христа похвалили; Євангеліє говорить нам, що зневажали Господа, як грішника, за те, що Він не так, як люди очікували, здійснив Свою справу милосердя. Ні, не в цьому сенсі Він прославився, а тим, що в душі цієї людини засяяло вічне життя: засяяло, засяяло, засвітилося те, що належить Самому Богові і що увійшло у світ у новому сяйві Божественної присутності.

Часто, оточені горем, бачачи трагедії землі, ми вагаємося душею і не бачимо, що через будь-яку обставину, через будь-який випадок в житті може увійти досвід в людину, в її глибини може увійти диво зустрічі з Богом, і що це набагато більше і значніше, ніж те, чого ми боїмося.

Подумаємо про це; шляхи Божі — шляхи суворі; Бог дає нам багато, але Він ніколи не дасть нам загинути від нашого благополуччя. Якщо ми в цьому добробуті не зможемо знайти вдячність і вічне життя, то, милостивий Бог, Він не дозволить нам загинути в нашому добробуті!

І це слово суворе, це слово, сказане багато століть тому, ще в першому поколінні християн, одним з учнів, Єрмою: Милосердний Бог, — каже він, — Він не залишить тебе, поки не розчавить твоє серце або твої кістки… Милосердний, тому що перед обличчям нашої скам’янілості, перед обличчям жорстокості і сліпоти нашої має увійти в наше життя просвітниче диво; а оскільки ми недостатньо чутливі, щоб пережити тихий віяння благодаті, він часто бурею входить в нашу долю. Амінь.