Божественна Літургія в Неділю про митаря та фарисея

1-го лютого 2026 року в Неділю про митаря та фарисея, архімандрит Єразм у співслужінні братії в священному сані очолив Божественну Літургію в Благовіщенському соборі Обителі.

На сугубій єктенії піднесли прохання про мир на українській землі, про порятунок від ворога, щоб Господь змилувався на наш народ і зберіг тих, хто в розпачі і втратив дім, щоб Господь благословив людей доброї волі, які допомагають нужденним.
У особливій молитві просили у Бога милості українському народу, щоб Господь врозумив владу, зміцнив мужністю воїнів, звільнив полонених, зцілив хворих і прихистив тих, хто позбавлений дому.

Після Святого Причастя архімандрит Варлаам звернувся до пастви зі словами Євангельскої проповіді.

Перед Божественною Літургією Ігумен Обителі священноархімандрит Варлаам та благочинний монастиря архімандрит Єпіфаній звершили водосвятний молебень з акафістом перед чудотворним Образом Божої Матері що іменується «Покриваюча».

Притча про митаря та фарисея
В Імʼя Отця і Сина і Святого Духа.
Ми звикли зневажати і засуджувати фарисея: нам здається, що сьогоднішнє Євангеліє дає нам право на це – він ніби засуджений Самим Христом. Але ми забуваємо, що гордовита праведність фарисея коштувала йому і подібним людям дорого. Це були люди подвигу і переконання; за короткими словами, про нього сказано в Євангелії, він постить двічі на тиждень, тобто віддає Богові не тільки те, що повинен віддати за законом, але й більше, понад міру: він дає Богові від своєї старанності. І в той же час він дає значну частину свого доходу нужденним, тобто і до людей він звертається до якогось, хоч і суворого, подвигу життя. Тому його не можна легко судити. Фарисеї були людьми, які були готові понести тягар свого подвигу, але цей подвиг був розбитий на Божу правду на тому, що зі свого подвигу вони черпали свідомість якоїсь уявної праведності, а любові не досягали.
Ось він увійшов до храму, не згадав, що знаходиться в храмі Живого Бога, що немає істоти, яка не повинна впасти перед Ним в трепеті, в жаху, в любові. Він прийшов твердим кроком і зайняв своє місце в храмі – він «має право» на це місце; він живе гідно, за правилами Церкви, і тому стоїть там, де має право стояти.
Хіба це не страшно і не засуджує нас? Як часто ми знаємо, що у нас є перед Богом, серед людей місце і що у нас є місце, я не кажу – в матеріальному храмі, але в тому таємничому, незримому храмі, який є всесвітом, трепетно зібраним навколо Живого Бога свого. Ми також часто думаємо: «Моє місце тут, а його там».
А «там» стояв чоловік, який за людським судом дійсно не мав ніякого шляху вперед, в передні ряди праведників Господніх. Він був збирачем податків, але як він відрізнявся від сучасних! Він просто був прислужником окупантів-римлян, які поневолили ізраїльський народ, всіляко його гнобили і шукали в його середовищі таких людей, які будуть тільки займатися побором, збирати їх данину. І, звичайно, такі люди були всіма ненависними, тому що законом їхнього життя було вимагання, твердість, жорстокість, нещадність.
Але, мабуть, цей митар навчився в тому страшному, жорстокому житті, яке він вів серед подібних і серед жертв жорстокого поводження з людьми. Він навчився, що людина не може вижити в страшному людському суспільстві, якщо хоча б на мить не буде призупинено закон, якщо хоча б на мить не буде жалю, милосердя. Якщо все буде написано, якщо все буде зроблено так, як можна зробити, то ніхто не вціліє.
І ось він став біля притвора, знаючи, що по людській правді і по Божій правді він заслуговує на ту ж нещадну жорстокість, яку він сам застосовує день у день; і він став там, б’ючи себе в груди, бо знав, що не можна заслужити ніякого милосердя, – милосердя не заслуговує, ніякого милосердя не можна купити, ні бути гідним його не можна – його можна тільки благати; воно може прийти як диво, як незрозуміле, абсолютно несподіване диво, коли праведність схиляється перед гріхом, коли милосердя раптом проривається там, де повинна проявитися правда – висока, нещадна правда. Він стоїть у своєму гріху, не сміючи увійти в область Божої правди, тому що там для нього немає прощення, а стоїть біля притвора, сподіваючись, що до краю цього храму, до краю праведності і через її край переллється милість, жалість, співчуття, милосердя, що з ним станеться незаслужене і неможливе.
І тому, що він вірить у це, тому що життя навчило його саме цьому – що трапляється неможливе, і тільки неможливе робить людське життя можливим – він стоїть, і до нього доходить Боже прощення.
Христос каже нам, що цей пішов більш виправданим, ніж інший. Фарисей не був просто засуджений: до години смерті можна сподіватися на прощення, і він був праведним, він був трудівником, він вкладав зусилля душі і тіла в свою праведність. Вона була безплідною, з неї навіть не висікалася іскра співчуття і любові – і, однак, це була праведність… А неправедність отримала прощення.
Ось, подумаємо про це; подумаємо, по-перше, чи є ми хоча б фарисеями, чи є в нас взагалі якась правда, правда перед людьми, з доброчинням, правда перед Богом – тобто чи віддаємо ми Йому належне, на те, на що Він просто має право? А потім поставимо перед собою питання: позбавлені навіть праведності фарисея, чи не такі ж, як він, безлюбовні, безсердечні, мертві душі? Як ми дивимося на ближнього – в храмі, поза храмом, в житті, в сім’ї, на роботі, на вулиці, в газеті, в ґаджетах, всюди: одного ближнього і колективного ближнього? Як ми на них дивимося, як ми судимо про них, не маючи опори навіть у істинній, хоч і мертвій, праведності фарисея?.. Амінь.