Божественна Літургія в « Фомину Неділю »

19 квітня 2026 року, в другу Неділю після Великодня – казначей та духівник монастиря архімандрит Питирим у співслужінні братії в священному сані очолив Божественну Літургію з акафістом Воскресінню Христову в Благовіщенському Соборі монастиря.

На сугубій єктенії піднесли молитви про мир на українській землі, про порятунок від ворога, щоб Господь змилувався на наш народ і зберіг тих, хто в розпачі і втратив дім, щоб Господь благословив людей доброї волі, які допомагають нужденним.

У особливій молитві просили у Бога милості до українського народу, щоб Господь розумів владу, зміцнив мужністю воїнів, звільнив полонених, зцілив хворих і прихистив тих, хто позбавлений дому.

Перед Причастям архімандрит Прокопій зачитав до парафіян Пасхальне послання Предстоятеля Української Православної Церкви Митрополита Київського та всієї України – Онуфрія.

За Божественною Літургією молився Ігумен монастиря священноархімандрит Варлаам.

По закінченню Божественної Літургії архімандрит Прокопій очолив заупокійну панихиду Пасхальним чином по всім спочилим Православним Християнам та воїнам які поклали свої душі захищаючи нашу землю Українську від загарбників.

Фомина Неділя

Сьогодні ми згадуємо святого Апостола Фому; про нього всі згадують як про того, хто сумнівався у воскресінні Христовому, коли інші учні розповіли, розповіли йому про нього; і ми рідко задаємо собі питання про те, ким він був, якою людиною він був, чому він міг сумніватися?

Крім того місця, де згадується про його обрання Спасителем на апостольство, ми читаємо в Євангелії про Апостола Фому лише двічі. І перше місце таке важливе: коли Христос каже Своїм учням, що Він повинен повернутися в Юдею, щоб воскресити Свого друга Лазаря, учні намагаються умовити Його залишитися подалі від вбивчого, небезпечного Єрусалиму; і тільки Фома каже: Ходімо з Ним і помремо з Ним… Ще до Воскресіння Христового, тоді, коли учні бачили в Христі тільки наставника, він був готовий з любові і вірності до Нього просто з Ним померти — тільки померти: не захищати Його, ні на що не сподіватися, а тільки розділити з Ним Його долю…

І ось ця людина, яка з такою вірністю була готова розділити смерть зі Спасителем, ставить питання іншим учням: Чи можливо це?!.. Вони розповідають йому, що бачили воскреслого Христа, і він не може в це повірити. Чому?

Чи не тому, що до святої П’ятидесятниці, до того, як Святий Дух зійшов на Апостолів, вони залишалися тими ж боязкими, часто незрозумілими, часто вагаючими людьми? Як він міг повірити, що Христос воскрес, коли єдиним свідченням Його воскресіння було те, що ці учні радіють, радіють — і, однак, залишаються тими самими людьми, які не змінилися, нічим не відрізняються від того, чим вони були раніше? Щоб прийняти звістку про воскресіння, йому потрібна була інша достовірність, ніж просто радісні слова Апостолів, оскільки він розумів, що якщо воскрес Христос, то все на світі змінилося, що остання перемога не за людиною, а за Богом, що любов підкорила, а не ненависть, що ми зараз живемо в новому світі, тому що дійсно Бог увійшов у цей світ і перетворив його у світ вічного життя, а не тільки тліючого, іноді довгого, а лише тимчасового життя…

І коли Спаситель став перед ним, він увірував, тому що в Спасителі було сяйво вічного життя, і Він з’явився перед Своїми учнями вже не як той Іісус з Назарету, який був їхнім учителем, а як воскреслий Господь, в силі і славі Свого воскресіння – але з руками і ногами і боком, пробитими цвяхами і списом…

Воскресіння Христа не знімає трагічного в житті; Христос увійшов у життя, щоб понести всю його трагедію і перетворити його на перемогу, але поки є один грішник на землі, Христове тіло залишається тілом розп’ятого Христа. У вічності Він з’явиться нам, вірно, саме таким, тому що Його розп’яття говорить про нескінченну любов Божу… І побачивши Його, розп’ятого Христа, у славі Воскресіння, Фома вклонився Йому і виголосив останнє, тріумфальне свідчення, яке ми повинні пронести через світ, через наше життя і через життя світу: мій ГОСПОДЬ і мій БОГ!..

Але ті, кому ми скажемо про Воскресіння Христове, ті, кому ми оголосимо, що Він воскрес, що Він — Бог, що Він переміг, — як вони можуть повірити, якщо ми будемо подібні до тих Апостолів, які можуть тільки радіти тому, що пережили, але не можуть виявити ні силу, ні славу Воскресіння?.. І тому ми, віруючі у Воскресіння Христове, повинні стати народом новим, оновленим, іншими людьми: людьми, які вірять у життя і вічне життя, в яких торжествує перемога над смертю вже зараз, тому що ми, приєднавшись до смерті Христової, живемо – повинні жити! – вічним життям воскреслого Христа, життям Божественного…

Тоді ми не боялися б смерті, не боялися б страждань, не боялися б нічого на світі, тому що цього життя не може відібрати у нас ніхто. Ми йшли б тоді живими, тріумфальними і переконливими свідками того, що воскрес Христос, тому що інші бачили б в нас людей вічно живих, які навчилися любити, навіть якщо це варте тимчасового життя, навчилися вірити в людину, як тільки Бог в людину вміє вірити, на все сподіватися і все перемагати, віддаючи себе безмежно в радості, любові і перемозі Господньої. Амінь.