Божественна Літургія в Неділю восьму після Пʼятидесятниці

2-го серпня 2026 року, в Неділю девʼяту після Пʼятидесятниці, та памʼяті святого Пророка Божого Ілії – благочинний монастиря архімандрит Єпіфаній у співслужінні братії в священному сані очолив Божественну Літургію в Благовіщенському соборі Обителі.

На сугубій єктенії піднесли прохання про мир на українській землі, про порятунок від ворога, щоб Господь змилувався на наш народ і зберіг тих, хто в розпачі і втратив дім, щоб Господь благословив людей доброї волі, які допомагають нужденним.

У особливій молитві просили у Бога милості українському народу, щоб Господь врозумив владу, зміцнив мужністю воїнів, звільнив полонених, зцілив хворих і прихистив тих, хто позбавлений дому.
Після читання Святого Євангелія архімандрит Питирим звернувся до пастви зі словами проповіді.

Перед Божественною Літургією архімандрит Прокопій звершив водосвятний молебень з акафістом Пророку Ілії.

За Богослужінням молився Ігумен монастиря священноархімандрит Варлаам.

Чин про Панагію очолив архімандрит Питирим.

Слово в день святого пророка Іллі

«Ілля людина подобострасна до нас, і молитвою помолившись… і небо дощ дасть, і земля прозябе плід свій».

Хіба не дивно, браття та сестри, що людина, поблажлива до нас, наказує небу, щоб воно випромінювало дощ, і землі, щоб вона виростила свій плід? Хто б повірив з людей теперішнього часу, що людина може мати таку силу духу, якій підкоряються навіть стихії? Хто з них має таку силу віри, щоб, повністю покладаючись на Бога, завжди залишатися вірним Йому в житті і ні в чому не шукати задоволення людям? Таким був великий і славний пророк Ізраїлю Ілля. Наповнений вогненною ревнощами до Бога Ізраїля, він віддаляється від суспільства людей, які зрадили свого Бога, харчується їжею, отриманою через ворона, і п’є воду з потоку. Але і в своєму самоті він не перестає горіти духом ревнощів від полум’яного бажання очистити неправду Ізраїлю, будучи воістину через свою молитву «колісницею Ізраїлю і кіннотою його».

Його молитва була оплотом Ізраїлю, рятуючи його від ворогів, зберігаючи в ньому все більш і більш падаючу віру в істинного Бога і захищаючи від безбожності сусідніх язичницьких народів.

Чому ж, браття та сестри, якщо Ілля був людиною, подібною до нас, ми тепер не бачимо людей такого духу? Чому ніхто з людей, які пізнали і повірили в Христа, Якого Ілля буде, за вірою Церкви, лише попередником, коли Господь прийде на землю вдруге, не має такої сильної віри і такої полум’яної ревнощів до Бога, які мав Іля? Тому, без сумніву, що світ ніби постарів у своїх гріхах і пристрастях, в яких живе, і чим далі йде час, тим більше люди втрачають силу волі і вже не можуть, як раніше, направляти її на добро. Як людина, яка прожила багато років, майже не може змінити ті звички, які зміцнилися в ній з непереборною силою протягом довгих років життя, так і світ, який проіснував багато століть без щирого бажання догодити Богові, все більше і більше стає нездатним вірити в Нього і любити Його. «Вогонь прийшов Я звести на землю», — говорив Господь, тобто дух ревнощів вогненної про виконання волі Божої, як і про Себе Самого Він ще раніше через пророка говорив: «ящо сотворити волю Твою, Боже Мій, восхотів, і закон Твій посеред утроби Моєї». І ось ми бачимо тепер, що цей вогонь все слабше починає горіти в світі, що старіє від своїх пристрастей, і що серця людей все більше і більше, ніби в дні старості, охолоджуються для любові до Бога і до Його Царства, що створюється серед людей. Хіба не для цього і повинен Ілля, сповнений полум’яної ревнощів до Бога і взятий раніше живим на небо, знову прийти на землю в кінці часів, щоб запалити ще раз в людях згасаюче полум’я любові до Бога і таким чином підготувати їх до наближення суду всього світу?

Втім, не та чудодійна сила віри Іліної, якою він спустив вогонь на землю і воскресив мертвого, потрібна тепер для світу. Бо не тоді ми повинні радіти, за словом Спасителя, коли навіть самі демони підкоряються нам, а тоді, коли наші імена робляться «написаними на небесах». Ми повинні бажати не спущення величного вогню на землю, а того, щоб наші душі запалювалися від невідомо діючого чудодійного вогню Божественної благодаті. Колись Ілля в ревнощі до Бога Всемогутнього, Якого залишив Ізраїль, пішов у пустелю і сумував, але Бог з’явився йому не в бурі, не в вогні і не в землетрусі, а в віянії тихого вітру. Цього тихого віяння Божественної благодаті повинні бажати і ми для себе, щоб вона непомітно створювала в наших душах Царство Боже.

І якщо в Царстві Божому, за словом Спасителя, навіть «менший» більше за дарами благодаті «більшого між народженими жінками» Іоанна Хрестителя, то і тепер можуть здійснюватися в наших душах більш чудові дії, ніж все, що зроблено Іллею. Якщо ми не можемо мати таку сильну і чудодійну віру, яку мав Ілля, то збережемо і помножимо віру в те, що благодать може врятувати нашу душу від найсильнішої і спокусливої пристрасті, якщо тільки з надією на благодать, яку нам подають, ми будемо з нею боротися. Тоді і Ілля, хоча, коли він укладав небо і знову своєю молитвою відкрив його, залишався поблажливою нам слабкою і немічною людиною, не дорікне нас в день другого пришестя Христа, але своєю молитвою відкриє двері того, хто має з’явитися «нове небо», щоб нам увійти туди і «возлягти в Царстві Небесному» з усіма колишніми до нас праведниками. Амінь.