СВЯТИНІ НАШОЇ ОБИТЕЛІ
ГОЛОВНА СВЯТИНЯ НАШОЇ ОБИТЕЛІ - ЧУДОТВОРНА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ «БЛАГОВІЩЕННЯ» ІМЕНУЄМА (названа) «ТІНОСЬКА»
(Святкування на честь Тіноської ікони Божої Матері у Свято – Благовіщенській обителі, що у Бортничах — 25 лютого, на день Перенесення ікони Божої Матері в обитель)
На святому престолі вівтаря соборного храму на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці в обителі «Київський Назарет» особливе місце займає маленька ікона. Ця свята ікона є видимим благословенням Тіносського митрополита Досіфея, а для всіх, хто приїздить до обителі, — знаком святого благословення та милості самої Цариці Небесної до нашої обителі й Богом береженої бортницької землі.
Чи готові ви повірити в чудеса? У справжнє диво: зцілення безнадійно хворого, народження дитини в безплідної жінки, вирішення безвихідної ситуації?
Подібні чудеса вже майже двісті років звершуються по всьому світу, і звістка про них доходить до нас із грецького острова Тінос, де 1823 року була явлена чудотворна ікона Пресвятої Богородиці «Благовіщення», яку також називають Μεγαλόχαρη (Мегалохарі) — «Велика Радість».
Тіносська ікона Пресвятої Богородиці з’явилася на диво всім у тяжкий час, коли тривала кровопролитна боротьба за визволення Греції від османського ярма.
1822 року черниці Кехровунського монастиря, заснованого на острові Тінос понад тисячу років тому, тричі являлася Пресвята Богородиця у дивовижному світлі, велівши знайти в землі Її святий образ. Черниця Пелагія, якій були ці видіння, розповіла про них настоятельці монастиря, а з її благословення — місцевому митрополиту Гавриїлу.
За благословенням архієрея в жовтні 1822 року розпочалися розкопки, які спершу не дали результатів. Черницю Пелагію висміювали, дехто вважав її божевільною, проте знайшлися ті, хто невтомно продовжував пошуки.
30 січня 1823 року їхнє терпіння було винагороджене: у землі виявили дві частини ікони Пресвятої Богородиці. Коли їх з’єднали, стало зрозуміло, що це і є образ Пресвятої Богородиці «Благовіщення»! Припускають, що ікона пролежала в землі близько восьмисот років, але фарби на ній зовсім не зблякли.
Історія чудесного віднайдення ікони передавалася з покоління в покоління. Грецький народ сприйняв цю подію як благу звістку з неба — як благословення продовжувати боротьбу за свободу. До Тіноса приходили поклонитися святині борці за незалежність, майбутні національні герої Греції.
Майже одразу після знайдення ікони Мегалохарі на острові було засновано Всегрецьке благодійне товариство Благовіщення, яке почало будівництво величного храму з білого мармуру. Його зводили всім світом, і цей собор став символом волі грецького народу на всі часи.
Під Благовіщенським собором розташований маленький храм (еклесія) на честь віднайдення чудотворної ікони, де б’є джерело святої води з цілющою силою. Тому паломники спершу набирають святу воду, а потім піднімаються до соборного храму, щоб вклонитися чудотворному образу Божої Матері. Від 1823 року і до сьогодні ікона Божої Матері «Велика Радість» є однією з найшанованіших у Греції, а Тінос — одним із найулюбленіших місць паломництва.
З покоління в покоління у грецьких родинах передаються свідчення про материнську допомогу милосердної Заступниці. Щороку тисячі грецьких прочан вирушають на острів Тінос до Пресвятої Богородиці.
Дивовижне видовище відкривається перед тими, хто вперше потрапляє на острів. Від самого порту схилом угору тягнеться доріжка, застелена червоним килимом, відокремлена від проїжджої частини стовпчиками. Цією доріжкою на колінах, із невеликими зупинками, повзуть десятки прочан, несучи на спині великі свічки. Так вони виконують свою обітницю перед Пресвятою Богородицею, бажаючи вклонитися Її чудотворному образу.
Важко сказати, коли з’явився цей благочестивий звичай. Сьогодні серед прочан є люди різних національностей і віку, які моляться різними мовами, але всіх об’єднує одне — віра в Бога, любов до Божої Матері та впевненість, що «Панагія» виконає їхні благочестиві прохання.
За минулі два століття молитвами перед Тіносським образом Пресвятої Богородиці «Велика Радість» сталося незліченна кількість чудес. Добра звістка про здійснені прохання шириться світом, і щороку сюди приїжджає понад мільйон паломників.
Найважливіші свята на острові Тінос:
- 30 січня — день знайдення чудотворної ікони Благовіщення (Мегалохарі);
- 25 березня — Благовіщення Пресвятої Богородиці;
- 23 липня — день явлення Божої Матері черниці Пелагії;
- 15 серпня — Успіння Пресвятої Богородиці.
Свято Успіння на Тіносі відзначається з особливою урочистістю. Протягом двох тижнів Успенського посту перед чудотворною іконою щодня служать молебні. Після святкової Божественної літургії відбувається багатолюдна хресна хода островом із чудотворною іконою під урочистий передзвін. Свято завершується виступами музичних колективів і феєрверками, що символізують торжество віри, свободи, подвигу та терпіння грецького народу.
Тіносську ікону Благовіщення важко розгледіти: її повністю вкривають дорогоцінні прикраси, принесені вдячними прочанами. І коли київські паломники освячували копію Пресвятої Богородиці, прикладаючи її до оригіналу, нескінченний потік віруючих теж поспішив до цього образу, як до справжнього носія благодаті.
Обитель «Київський Назарет» бере свій початок із благословення, отриманого її засновником отцем Варлаамом у вигляді маленького образу Пречистої Діви.
Місцеве святкування на честь Тіносської ікони Божої Матері у Свято-Благовіщенській обителі в Бортничах відзначають 25 лютого — у день Перенесення ікони до обителі.
ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ «ПОКРИВАЮЧА»
Серафимо-Знаменський скит був заснований схіїгуменією Фамар’ю (Марджанішвілі, 1868-1936) на початку XX століття з благословіння Великих Старців того часу: Олексія Зосимівського, Анатолія Оптинського та Гавриїла Седмієзерського. Активну участь у заснуванні скита, обговоренні і рішення планів щодо його внутрішнього та зовнішнього устрою, брала духовний друг матінки Фамарі велика княгиня преподобномучениця Єлизавета Федорівна (Романова), за походженням німкеня.
Закладка скита, відбулася 9 серпня 1910 року, 23 вересня 1912 року митрополит Володимир (Богоявленський), згодом митрополит Київський священномученик вбитий більшовиками у 1917 році, освятив новостворену обитель. Нива духовного окормлення скита, була уготована єпископу Арсенію (Жадановському), священнослужителю в п’ятому поколінні, одному із сонму новомучеників та сповідників від богоборців Жовтневої революції, людині високої духовності, мудрості та чистоти. З дня заснування і до закриття в 1924 Серафимо-Знаменський скит, був місцем його затворницьких і молитвених подвигів.
У 1916 році він стає духівником обителі. Маючи великий духовний досвід і прекрасний літературний дар, він залишив нащадкам мемуари про великих подвижників віри та благочестя XX століття — книгу «Спогади», низку статей з історії Руської Церкви та богослужбових текстів, у тому числі служба з акафістом Пресвятій Богородиці на честь Її святої ікони «Покриваюча». На цій іконі, за описом єпископа Арсенія «Божа Мати головним покривалом прикриває і ніби від когось захищає Христа Богомладенця, а Він (Христос) тримає в руці грону винограду — символ Святої Євхаристії, при якому не страшні ніякі негаразди…»
Ікону Божої Матері «Покриваюча» матінка Фамарь вважала хранителькою і покровителькою скита та його насельниць, вселяючи роздуми про необхідність молитися до Цариці Небесної і часто підходити до Причастя Пречистих Христових Таїн. Разом із сестрами скита в почутті вдячності та розчулення сердечного, матінка Фамарь оспівувала Преблагословенну: «Ти, Всеблагая Мати, дивно вірних раб Твоїх зберігаєш і від нападків злих духів і людей незримо покриваєш…»
Перед Чудотворною Іконою «Покриваюча» моляться всі і про все, чекаючи на її Неустанну Допомогу, а особливо перед Образом Божої Матері Покриваюча моляться люди які перебувають в скорботах, печалі і різного роду життєвих гірких обставинах. Подружжя, що не має чад, моляться до Пречистої про ласку Божу послати їм Благословенне чадороддя. Батьки моляться про добре виховання своїх чад, про зцілення хворих і за неслухняних дітей, молоді люди, звертаються про благодатну допомогу їм Божої Матері, щоб знайти супутника або супутницю свого життя.
Святкування на честь ікони Божої Матері «Покриваюча» приурочене на 6/19 березня –
до дня народження владики Арсенія.
(Вшанування: 19 березня н.ст.)
Щонеділі у Соборному храмі монастиря о 8.00 звершується водосвятний молебінь з акафістом перед Чудотворною Іконою Божої Матері «Покриваюча».
ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ «КАРДІОТИСА»
(святкування – на третій день Трійці)
У монастирі в містечку Кера на острові Крит знаходиться чудотворна ікона Богородиці, напис на якій свідчить: «Пані Кардіотиса» («Кера Кардіотиса»). Це ікона Богородиці з Богомладенцем, якого Вона тримає на лівій руці біля серця, тому її й називають Кардіотиса (Сердечна).
Ймовірно, тут поєдналися дві назви: стародавньої чудотворної ікони, що нині відома як «Неустанна Поміч» і перебуває в Римі, а також «Пані Кера» — так називається монастир, у якому зберігається ікона, на якій Божа Мати зображена сидячи на царському троні з Богомладенцем.
Іконографія Богородиці Кера відрізняється від ікони Богородиці «Неустанної Помочі». Вважають, що ікону Богородиці Кардіотиси написав святий Лазар — чернець-іконописець, який, за переказами, жив у VIII столітті за часів іконоборства, під час правління імператора-іконоборця Феофіла.
Ікона була відома на Криті як чудотворна. Відомо, що 1498 року її викрав торговець вином, уродженець Криту, який мав намір продати її. Його шлях до Риму був важким і заплутаним: він переходив із порту в порт. Зрештою торговець захворів і зупинився в будинку свого друга. Незадовго до смерті він зізнався у викраденні ікони й просив свого друга, у разі його смерті, передати її до якогось храму. Ікона залишалася в цьому будинку рік, і за цей час Богородиця неодноразово являлася господині дому та її доньці.
27 березня 1499 року ікону перевезли до храму святого Матфія, де їй дали назву «Невтомна Поміч» завдяки видінням, що були явлені доньці сім’ї, в якій зберігалася святиня. У храмі святого Матфія ікона перебувала 300 років, аж до руйнування храму військами Наполеона. 3 червня 1798 року її перенесли до монастиря святого Євсевія неподалік храму святого Матфія.
1819 року ікону перевезли до храму Богородиці в Пастерулі, де вона була незаслужено забута в приватній каплиці громади до 1866 року. 26 квітня 1866 року її перенесли до храму святого Афанасія.
Ікону Божої Матері Кера було написано 1795 року на мідному листі невідомим іконописцем. Пресвята Богородиця зображена сидячою на царському троні, вкритому червоною подушкою. Вона одягнена в темно-вишневий мафорій та хітон темно-синього й темно-зеленого кольорів. Перед Собою Богородиця тримає Богомладенця Христа, Який зображений із легким поворотом голови вліво: правою рукою Він благословляє, а в лівій тримає розгорнутий сувій.
Поруч із Богородицею зображені пророки: на рівні Її плечей — Давид і Соломон, а біля підніжжя — пророки Ісая та Аввакум, також із розгорнутими сувоями. Очевидці зазначають, що після сердечної молитви прочан на іконі з’являються сльози.
У монастирі ретельно збирають свідчення про вшанування цього святого образу. У 1834 році один паломник писав: «У горах Ласіті дуже шанують ікону, про яку кажуть, що вона з’явилася там, прилетівши з Константинополя».
Тричі турки намагалися вивезти цю ікону до Константинополя (Стамбула), але щоразу вона дивовижним чином поверталася на Крит.
Коли ікону везли з Константинополя назад до монастиря Кера, за переказами, вона притулилася до високої кам’яної скелі й залишила на ній відбиток. Це місце, що отримало назву «Відображення», зберегло відбиток ікони, який можна побачити й сьогодні. У 1954 році під цією скелею було збудовано невелику церкву (паракліс) на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело».
Востаннє, щоб утримати ікону, її прикували ланцюгом до мармурової колони, але вона разом із ланцюгом і колоною знову повернулася до монастиря Кера на острові Крит. І досі паломники можуть вклонитися цій колоні, що стоїть у дворі монастиря, а ланцюг зберігається поруч із чудотворною іконою в іконостасі.
Остання спроба викрадення ікони сталася у 1982 році, коли контрабандисти, вражені її чудотворною силою, не змогли винести її й покинули. Ікону віднесли до митрополичого храму святого Мини, а звідти, у супроводі численних віруючих, повернули до монастиря.
Ікона Пресвятої Богородиці Кера є джерелом багатьох чудес і особливо шанується жителями острова Крит, зокрема областей Іракліон і Плато Ласіті. У Ласіті вона також відома під ім’ям «Богородиця Керадіані».
Окрім ікони, чудотворними властивостями володіє й ланцюг — той самий, яким турки намагалися прикувати ікону до мармурової колони. Існує багато свідчень про те, що якщо жінка, яка не може завагітніти, обв’язується цим ланцюгом і молиться з щирою надією та міцною вірою в чудотворну силу Богородиці, то незабаром може стати матір’ю. Це стосується навіть найтяжчих випадків, коли лікарі не дають жодної надії на одужання від тієї чи іншої хвороби.
Точна копія чудотворної ікони Божої Матері «Кардіотиса» знаходиться у Благовіщенському чоловічому монастирі в Бортничах (м. Київ) — обителі «Київський Назарет».
ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ «ЖАСМИННА»
(принесення в обитель -14 вересня, явлення образу 7 жовтня н.ст.)
Історія чудотворної ікони Божої Матері «Мертідєотіса» або «Жасмінна» тісно пов’язана з обителлю Успіння Пресвятої Богородиці Паліані на острові Крит. За усним переказом, монастир був заснований набагато раніше першої письмової згадки, що датується 632 роком.
На цьому місці дивовижним чином була явлена ікона Божої Матері. Під час пожежі в лісі неподалік обителі місцеві жителі почули голос, що благав про допомогу. Коли вогонь загасили, у згарищі серед обгорілих колючих дерев і кущів знайшли ікону Панагії.
Через деякий час віруючі помітили, що дерево, на якому чудесним чином з’явилася ікона, почало розквітати. Спершу святий образ Божої Матері було видно серед гілок, але згодом він зовсім зник. Доки ікона не зникла всередині стовбура, її намагалися перенести до храму та навіть замикали, проте невидимою силою святий образ Богородиці щоразу повертався до лона дерева.
Нині це саме миртове дерево з ароматом жасмину, яке приховує чудотворну ікону, росте у південно-східній частині храму. Його кора, листя та гілочки вважаються цілющими.
Існує повір’я, що ікону можуть бачити лише діти або ті, хто веде глибоко благочестивий спосіб життя. Однак, коли святий образ ще був видимий для всіх, з нього створили копію, яка нині зберігається в храмі та освячує безліч паломників.
Пресвята Владичиця Богородиця прославила Свою ікону численними чудесами. Благочестиві дівчата й юнаки після молитви перед святим образом знаходили собі подружжя та створювали щасливі родини. Батьки, які втратили надію після довгих років лікування, раділи народженню довгоочікуваних дітей після молитов до Панагії.
Скорботним Пречиста Діва дарує несподівану радість. Милосердя Богородиці поширюється й на тяжкохворих, яких Вона зцілює Своєю благодаттю.
ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ «КЛЮЧ РОЗУМІННЯ»
(2(15) квітня; 9-а п’ятниця по Великодню)
Історія ікони Пресвятої Богородиці «Ключ розуміння» тісно пов’язана з історією дуже схожого образу «Про додання розуму», який прийшов на Русь з католицького заходу в XVI столітті. Прототипом його написання стала статуя Діви Марії з італійського міста Лорето, про що існує безліч доказів. Незважаючи на схожість за смисловим поданням, зовні ікони «Ключ розуміння» і «Про додання розуму» зовсім різні: на останній Богоматір зображується у філоні — довгому плащі без рукавів (як і статуя Діви Марії з Лорето) і з Немовлям Іісусом на руках, ключ на композиції образу відсутній.
Проте існує кілька фактів, які свідчать про спільні джерела цих двох ікон. Сьогодні в Лорето, біля відомої статуї, можна придбати ікону Діви Марії, яка зовні схожа на образ «Про додання розуму», із написом: «Богоматір Лоретська. Руська ікона XVIII ст.».
Старослов’янський напис на ній свідчить: «Ікона Пресвятої Матері Божої, Пречистої Діви Марії, іменована Ключ Розуміння». Примітно, що в іконі під назвою «Ключ Розуміння» важливою частиною композиції є арка, під склепінням якої розгортається сюжет ікони. Місце збереження статуї Пречистої Діви в Лорето — різьблена ніша, що також має форму арки.
У центральній частині ікони Божої Матері «Ключ Розуміння» зображена Пресвята Богородиця, що стоїть у весь зріст, а в нижній частині ікони зображено ключ.
У книзі Євгена Поселянина «Сказання про чудотворні ікони Богоматері» (1919 р.) зазначено: «Цей образ вшановується місцево й нині перебуває у цвинтарній церкві с. Балахни Нижегородської губернії».
Місцевошанована ікона Божої Матері «Ключ Розуміння» зберігається у головному храмі Свято-Благовіщенської обителі в Києві (Бортничі) завдяки турботі ігумена, архімандрита Варлаама. Перед цією іконою звершуються молебні на початку навчального року, коли студенти моляться про дарування здібностей до наук. Також перед нею моляться за Божу милість для дітей, які мають особливості розвитку.
Пресвята Владичиця Богородиця посилає Свою материнську благодатну допомогу всім, хто потребує й просить очищення розуму, збагачення мудрістю, розважливістю та відповідальністю у життєвих рішеннях.
Як діти до люблячої Матері, так і сьогодні православні люди приходять до обителі Благовіщення в Бортничах за втіхою — і не відходять непочутими у своїх молитвах.
ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ «КАССОПІТРА»
(святкування – 9-а П’ятниця після Великодня) : 8/21 травня ст.н.ст.
Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці Кассопітра (грец. Κασσωπίτρα) прославилася 21 травня 1540 року (н. ст.) на острові Керкіра.
У той час, коли острів перебував під владою Венеціанської республіки, невинно був засуджений православний юнак Стефан. Католицький суддя неправдиво звинуватив його у злочині, якого він не вчиняв, і за вироком Стефана осліпили. Відтоді, не маючи змоги самостійно пересуватися, він ходив лише з допомогою своєї матері, яка стала його поводирем.
На північному сході острова, за 18 миль від столиці, колись існувало невеличке приморське поселення Кассіопія, де стояв відомий храм, присвячений Пресвятій Богородиці.
Стефан вирішив здійснити паломництво до цього храму й залишитися при ньому, щоб просити милостиню. Поклонившись шанованому чудотворному образу Божої Матері, що зберігався в церкві «Неув’ядаючий цвіт», та гаряче помолившись Богородиці, вони з матір’ю за грецькою традицією залишилися на ніч у храмі.
Вночі Стефан відчув, як хтось торкнувся його обличчя та почав обмацувати порожні очниці. Раптом перед собою він побачив Жінку, осяяну сліпучим світлом. Вона постала перед ним лише на мить — і зникла.
Стефан же отримав зір, однак його очі тепер стали блакитними, тоді як до покарання вони були карими.
Зі сльозами радості та трепету мати й син дякували Пресвятій Богородиці за Її безмежну материнську ласку й допомогу.
Звістка про чудесне зцілення Стефана швидко облетіла весь острів. Правитель Керкіри запитав ката-екзекутора, чи той справді вирвав юнакові очі. На доказ кат показав правителю пару чорних очей, що лежали у тазі.
Запросивши Стефана до себе, правитель щиро вибачався перед ним, бажаючи відшкодувати заподіяні страждання, і щедро обдарував юнака. Також він оновив огорожу святого храму Пресвятої Богородиці в Кассіопії.
Завдяки батьківській турботі священноархімандрита Варлаама (Гергеля), ігумена Київського Свято-Благовіщенського монастиря в Бортничах, до обителі було принесено точний список образу Кассопітри з острова Керкіра. Копія ікони Божої Матері «Кассопітра» була освячена на оригінальному чудотворному образі.
Перед цією іконою православні люди моляться в різних потребах, особливо про захист від несправедливих наклепів, а також про здоров’я очей і добрий зір — як тілесний, так і духовний.
На прохання богомольців перед образом Божої Матері звершуються молебні з акафістом до Богородиці «Кассопітра». Акафіст був написаний на прохання ігумена монастиря «Київський Назарет» архімандрита Варлаама протоієреєм Димитрієм (Гарчуком).
МИКОЛАЙ ВУНЕНСКИЙ
Чудо в Вуненах: кровоточиві дерева святого Миколая Нового
У наші дні у Вуненах, на місці страти святого Миколая Нового, відбувається диво, якому немає аналогів у світі. Щороку, у день мученицької кончини святого, тут «кровоточать» дерева.
Вунена — це селище у Фессалії, історичному регіоні на північному сході Греції. Тут розташований храм, де знаходиться місце упокоєння святого Миколая Нового. А його чесні мощі — голова мученика — зберігаються на острові Андрос, у монастирі святителя Миколая Чудотворця.
Мучеництво святого Миколая Нового
Як розповідає його житіє, святого Миколая бичували на цьому місці доти, доки земля не стала багряною від крові. Потім мученика прив’язали до дерева і метали в нього стріли та списи, поки він не сплив кров’ю. І щороку в день його мученицької кончини дерева на цьому місці починають «кровоточити» — з них витікає темна рідина, що має цілющі властивості.
Святий воїн і подвижник
Преподобномученик Миколай Новий, шанований у Греції, але маловідомий у слов’янському світі, жив на межі VII–VIII століть. Він мав велику фізичну силу, незламну волю та відвагу, завдяки чому зробив блискучу військову кар’єру.
Будучи християнином від народження, Миколай, ставши воєначальником, навчав своїх воїнів не лише військовому мистецтву, а й вірі в Бога та надії на Нього. Тому його воїни, хоч і здобули чимало перемог, ніколи не ображали переможених і не завдавали нікому безпідставної шкоди.
Покаяння та відлюдництво
Військові дії привели Миколая з його військом до Лариси, неподалік від якої розташовані Вунена. Лариса у той час була могутньою фортецею, яку охороняло добре навчене військо. Захисники міста билися настільки відважно, що військо Миколая не змогло взяти місто. У запеклих боях загинули багато його воїнів.
Безглузда смерть підлеглих змусила Миколая глибоко замислитися над сенсом життя. У його душі народилося палке прагнення завершити свої дні в молитві та покаянні.
Він дізнався, що неподалік Лариси, у Вунені, в лісах на гірських схилах, у самітницьких келіях живуть пустельники. Миколай оселився серед них, щоб навчитися духовного життя. Він настільки досягнув успіху в подвижництві, що навіть його наставники — досвідчені отці-відлюдники — захоплювалися його благочестям.
Святий Миколай жив у Вуненському скиту разом із монахами, чиї імена збереглися: Григорій, Іоанн, Димитрій, Михаїл, Акіндін, Феодор, Панкрати, Христофор, Пантелей, Єміліан і Навудій.
Пророцтво ангела
Одного разу, коли вони разом молилися, їм з’явився Ангел Господній і сказав:
«Будьте готові та стійте твердо, бо через кілька днів ви приймете мученицьку кончину, щоб отримати нагороди та вінці подвижників і успадкувати Царство Небесне».
Мученицька кончина
Через кілька днів до Вунени прийшли язичники-варвари, які намагалися змусити монахів зректися Христа. Настав момент, коли Миколай мав проявити свою мужність уже не як воєначальник, а як воїн Христовий.
«Не біймося, браття, тимчасової смерті, і не жахаймося, бо настав час виявити справжню відвагу», — цими словами святий Миколай Новий підбадьорював вуненських подвижників.
Мученицька смерть святого Миколая Нового та чудо кровоточивих дерев
Дикі язичники-варвари піддали монахів страшним тортурам. Особливо жорстоко вони мучили святого Миколая, який твердо й безстрашно захищав свою віру у Христа.
Так багато крові пролив мученик на Вуненській землі, що тут і донині кровоточать дерева. Зрештою, мучителі відсікли йому голову. Це сталося 9 травня, і цей день нині вшановується як день пам’яті святого Миколая Нового.
Чудесне віднайдення нетлінного тіла святого
Тіло святого залишалося на місці страти протягом багатьох років, доки одному заможному чоловікові, який страждав на проказу, не явився уві сні сам святий Миколай.
Мученик пообіцяв, що коли той знайде в місцевості Вунена біля джерела його нетлінне тіло, то отримає зцілення від своєї недуги. Так і сталося.
На знак подяки за чудесне зцілення цей чоловік, очистившись від прокази, збудував у Вунені храм на місці упокоєння святого. І понині тут відбувається безліч чудес.
Чудесне зцілення від смертельної хвороби
Наприклад, у 2011 році Георгія Феохаропулу з Кесар’яні засвідчила, що була зцілена від тяжкої, неоперабельної форми раку. У її легенях накопичувалася рідина, а також була уражена серцевий м’яз.
Лікарі призначили їй хіміотерапію, перед якою необхідно було пройти додаткове обстеження. Жінка молилася святому Миколаю Новому та помазувалася «кров’ю», що витікала з дерева.
З волі Божої її обстеження випало саме на 9 травня — день пам’яті святого Миколая.
На велике здивування лікарів, результати показали, що Георгія була абсолютно здорова!
Свідчення про чудо кровоточивого дерева
Константин Папафанасіос з Афін так описує чудо, яке він побачив 9 травня 2011 року:
«Вперше я почув про чудо святого Миколая Нового від одного глибоко віруючого друга, який за молитвами святого та через помазання “кров’ю” зцілився від раку. Саме він розповів мені про диво, що відбувається щороку в день свята святого Миколая, 9 травня. Я почав молитися, щоб стати свідком цього чудесного явища. І святий Миколай здійснив моє бажання.
Я вирушив у паломництво до місця його мученицької кончини у Вунені, що у Фессалії. Ми молилися заутреню та Божественну літургію в храмі, а потім підійшли до дерев, що ростуть неподалік. Ми звершили молебень, і коли співали тропар, я побачив, як із дерева почала витікати “кров”. Я втратив дар мови від пережитого. Велике є Твоє чудо, Господи! Попри мої гріхи, Господь дозволив мені стати свідком цього знамення.
Дивним чином, коли всі скляні пляшечки, які ми принесли (малі та великі — до одного літра), наповнилися “кров’ю”, вона перестала текти. Ні більше, ні менше».
Чудо кровоточивих дерев триває й сьогодні
Диво кровоточення дерев святого Миколая Нового звершилося і в 2013 році.
Слава Милосердному Господу, преславному у святих Своїх!
ПРЕПОДОБНИЙ НИКИФОР ПРОКАЖЕНИЙ (1890 - 1964)
Коротке житіє преподобного Никифора Прокаженого
Преподобний отець наш Никифор, у миру Миколай Дзананакис, народився в селі Сирікарі на заході Криту. У ранньому дитинстві він осиротів, втративши обох батьків.
Коли йому виповнилося тринадцять років, дідусь відправив хлопця на службу до цирульні в містечку Ханья. Тут його всі полюбили за доброту, розум, відкритість і дружелюбність.
Але Господь приготував йому важкий і скорботний шлях випробувань, який розпочався, коли на його тілі з’явилися перші ознаки хвороби, відомої як проказа.
Юний Миколай був глибоко наляканий і засмучений.
Щоб влада не дізналася про його недугу та не відправила його на безлюдний острів Спіналонгу, куди висилали прокажених, у шістнадцятирічному віці він утік до Олександрії Єгипетської.
Там він познайомився з видатними представниками грецької громади того часу та архієреєм Патріаршого престолу, які щиро полюбили доброго Миколая.
Шлях випробувань і духовного подвигу
Через деякий час, коли ознаки прокази стали помітно проявлятися, особливо на руках і обличчі, йому довелося знову тікати. Але куди? Ніхто не знав.
Тоді один архієрей, якому Миколай довірив свою скорботу, направив його до лепрозорію на острові Хіос, що знаходився під духовною опікою преподобного Анфіма Хіоського.
Через три роки святий Анфім постриг юнака в монашество, давши йому ім’я Никифор. Біля свого духовного наставника молодий монах досягнув високої міри добродіянь.
«Хто міг би порахувати духовні битви його нового життя? Чим більше його тіло щодня руйнувалося, тим більше його дух оновлювався; хвороба поступово знищувала частини тіла: очі, руки, стопи, а зрештою уразила його повністю. Але він, якого нині ми оспівуємо, відсікав від себе всяку пристрасть і зло, досягнувши блаженного безпристрасності та досконалого терпіння, узгоджуючи свою волю з волею Божою та наставленням свого духовного отця. Зрештою, він став істинним подвижником гарячої молитви».
Істинний Божий співець
У лепрозорії щовечора преподобний Никифор дзвонив у дзвін храму праведного Лазаря. Після цього збиралися й інші хворі, відкладаючи свої страждання, і разом читали повечір’я з акафістом Пресвятій Богородиці.
На світанку, за допомогою однієї важко хворої монахині, звершувалася утреня. У неділю та святкові дні преподобний виконував обов’язки головного чтеця та співця храму.
Блаженний митрополит Хіоса Пантелеймон Фостініс, який часто чув його спів, говорив:
«Цей монах співає, як ангел».
Матушка Вероніка з обителі Богородиці Помічниці розповідала:
«Якось, коли преподобний Никифор відвідав наш монастир разом зі святим Анфімом, його попросили заспівати «Достойно є» у притворі храму.
Зібралися монахині, уважно слухали та говорили одна одній: “Який ангельський голос!” Але коли преподобний підняв голову, всі застигли, немов уражені громом, від вигляду виразок, що вкривали його обличчя».
Цей земний ангел ніс ще один тягар своєї хвороби: поступово він втрачав зір. Однак, попри це, він від усього серця співав безліч тропарів і читав Апостол.
Останні роки в Афінах
Коли Хіоський лепрозорій закрили, отець Анфім направив свого духовного сина до Афінського лепрозорію, надавши йому рекомендованого листа.
У ньому він писав до отця Євменія, який там служив, із проханням поставитися до Никифора з особливою увагою:
«Це скарб, який вам посилає Пресвята Богородиця, і ви отримаєте велику користь від спілкування з ним».
У новому місці преподобний Никифор провів останні роки свого земного життя. Отець Євменій з великою любов’ю опікувався ним, ставився до нього, як до духовного наставника.
Преподобний Никифор Прокажений відійшов до Господа 4 січня 1964 року, у переддень свята Богоявлення.
Чудеса почали відбуватися ще за його земного життя, але особливо багато їх звершилося після його блаженної кончини. Свідчення про численні благодіяння та зцілення отримані від тих, хто молився до святого.
Прославлення святого
3 грудня 2012 року Вселенський Патріархат офіційно причислив преподобного і богоносного отця Никифора Прокаженого до лику святих.
Його пам’ять вшановується 4 січня.
Святий мученик Фанурій Новоявлений
Про славного мученика Христового Фанурія ми майже не маємо жодної інформації щодо його походження, родини, часу та обставин мученицької смерті. Усі ці відомості були втрачені та забуті. Таким чином, життєвий шлях святого залишається для людей невідомим.
Проте згодом Бог явив нам певні відомості про цього великого святого.
Дивовижне віднайдення ікони
У XIV столітті, коли славетний острів Родос перебував під владою невірних, правитель острова ухвалив рішення відновити міські стіни, зруйновані іноземними загарбниками.
Коли зібрали необхідні матеріали, почалися розкопки в напрямку північної частини острова. Під землею виявили руїни знищених будинків, а також напівзруйнований храм.
Робітники продовжили копати глибше, аж поки не дійшли до його фундаменту. Тут вони знайшли численні предмети тієї епохи, зокрема й різні ікони, більшість із яких були майже повністю знищені часом.
Але одна ікона збереглася абсолютно неушкоджено, ніби тільки що вийшла з рук іконописця.
Коли цей древній храм і його ікони знову побачили світ — безсумнівно, з Божого Промислу, — у цій місцевості саме перебував тодішній архієрей Родосу Ніл Діаспорин, відомий своєю мудрістю та добродійністю.
Він прочитав напис на дивом уцілілій іконі: «Святий Фанурій».
Образ святого та його мученицький подвиг
На іконі був зображений молодий воїн у військовому одязі, який тримав у правій руці хрест і палаючу свічу.
По периметру ікони були зображені дванадцять сцен його мученицьких страждань:
- Святий постає перед суддею.
- Він серед воїнів, які б’ють його камінням по обличчю та голові.
- Його бичують, поклавши на землю.
- Його тіло шматують залізними гаками.
- Святий у темниці.
- Він знову стоїть перед троном мучителя, який допитує його.
- Його обпалюють палаючими свічками.
- Його прив’язують до колеса тортур.
- Він стоїть неушкодженим серед диких звірів.
- Він лежить на землі, а в його роті — величезна кам’яна глиба.
- Він стоїть перед ідолами, тримаючи в руках гарячі вуглини, а позаду нього сатана ридає.
- Він перебуває у розжареній печі, з піднятими до неба руками.
Відновлення храму святого Фанурія та його чудеса
Розглянувши зображені на знайденій іконі сцени мучеництва, архієрей Ніл дійшов висновку, що перед ним — святий мученик. Однак залишалося незрозумілим, коли і в якій місцевості він звершив свій подвиг.
Як зазначено вище, святий мав ім’я Фанурій, і саме завдяки чудесному віднайденню цієї ікони він уперше став відомим людям.
Відбудова храму на честь святого
Після цього знаменного відкриття архієрей Ніл, благочестивий пастир Божий, звернувся до правителя острова з проханням дозволити відновлення зруйнованого храму, на місці якого було знайдено ікону святого Фанурія.
Однак правитель відмовився.
Проте архієрей не полишав своїх намірів і наполегливо продовжував клопотати про дозвіл. Зрештою, правитель погодився.
Так єпископ Ніл знову збудував цей святий храм, який і донині стоїть на тому ж місці, за межами міста.
Чудеса святого Фанурія
Благодать і благословення святого великомученика Фанурія зійшли на цей храм.
Тут було звершено безліч чудес і благодатних діянь задля спасіння віруючих.
З усіх чудес ми розповімо про одне, найпоказовіше, яке відкриває велику дерзновенність святого перед Богом і його близькість до Нього.
Колись великий острів Крит перебував під владою венеціанців і не мав православного архієрея. Його місце займав латинський єпископ, тому всі, хто був достойний прийняти священний сан, змушені були їхати на Кіферу — невеликий острів на північ від Криту, де їх рукополагав православний архієрей.
У ті роки троє дияконів залишили Крит і вирушили на Кіферу, щоб прийняти священничий сан. Однак, повертаючись на батьківщину, вони потрапили в полон до турків, які відпливали на Родос, щоб продати їх у рабство своїм одновірцям.
Нещасні ієреї вдень і вночі тужили, зносячи свої скорботи.
Молитовне заступництво святого Фанурія
Перебуваючи у тяжкому полоні, троє священників почули про чудеса великомученика Фанурія. Тоді вони звернули всі свої думки до цього святого, з неперервними молитвами і благаннями про дарування їм свободи.
Оскільки кожен із них жив у різних домах, у своїх турецьких господарів, то вони не знали про молитви один одного.
Але швидкий помічник і могутній заступник — великий Фанурій — явився уві сні їхнім власникам у ту годину, коли ті спали, і наказав їм дозволити бранцям помолитися у православному храмі.
Проте турки вирішили, що це було демонічне нашестя, і, закувавши священників у кайдани, піддали їх тортурам.
Явище святого Фанурія та визволення полонених
Що ж зробив славний мученик Фанурій?
Вночі він з’явився бранцям, звільнив їх від оков та підбадьорив, сказавши, що наступного дня вони отримають свободу.
Після цього святий знову явився їхнім господарям і суворо наказав:
«Якщо і завтра ви не звільните священників, то побачите силу Божу!»
І, о диво!
Наступного ранку господарі-придушники прокинулися сліпими, паралізованими та охопленими сильним болем.
Лежачи на смертному одрі, вони послали за полоненими ієреями, благаючи їх про спасіння та зцілення.
Священники, опинившись у їхньому домі, помолилися до милосердного Бога про визволення їхніх мучителів.
Однак святий Фанурій утретє з’явився туркам і повелів:
«Якнайшвидше надішліть у мій храм документ, що дарує свободу трьом бранцям, і тоді ваше здоров’я покращиться».
Наступного дня турецькі господарі, порадившись зі своїми родичами, підкорилися волі святого.
І тоді сталося чудо — їхня хвороба відступила, а жахливі болі припинилися.
Вражені цим знаменням, турецькі владарі не лише звільнили священників, а й узяли на себе всі витрати, щоб відправити їх назад на Крит.
Чесна ікона святого Фанурія
Перед тим, як повернутися на Крит, звільнені священники зробили точну копію чесної ікони святого Фанурія та взяли її з собою, як небесний скарб і невичерпне багатство.
Цю святиню вони вшановували на щорічних святкових богослужіннях (панігірі), голосно сповіщаючи всім віруючим про великі чудеса і благодіяння, які вони отримали завдяки святому великомученику Фанурію.
Преподобний Віхіан Кіпрський
В юності прийняв чернецтво і вів самітницьке життя в печері. Після багатьох років аскетичних подвигів сподобився дару чудотворення. Давнє житіє Віхіана не збереглося, про його шанування можна судити за численними візантійськими фресками, де він зображений сивобородим старцем у чернечому одязі, в церкві святого Димитріана в Далі (1317), у церкві Чесного Хреста (Ставрос ту Агіасматі) (1494), у церкві святого Созомена в Галаті (1513), у церкві Архангела Михаїла в Галаті (1514), у церкві святого Андроніка в селі Калопанайотіс (XVI століття).
З написів на іконах преподобного Віхіана, що зберігаються в соборі монастиря святого Неофіта (поблизу Пафосу) та в церкві Хрісополітісси (в Ларнаці), відомо, що він мав особливу благодать зцілення від сухот і кашлю. На підставі похвального слова на честь святителя Геннадія I, патріарха Константинопольського (458–471), написаного преподобним Неофітом Затворником, у якому розповідається про кончину патріарха від холоду сніжної зими біля Пафосу та про отриманий ним після смерті дар зцілення від простуди, історик Дж. Хаккетт ототожнив Віхіана зі святителем Геннадієм, вважаючи, що ім’я Віхіан є його прізвиськом (від грец. βήχας — кашель).
У селі Аная (на південний захід від Нікосії) існує храм, присвячений святим Віхіану та Номону. Частка мощей преподобного Віхіана зберігається в монастирі Махерас.
День вшанування: 24 грудня (11 грудня за старим стилем).
ПРЕПОДОБНА ІРИНА ХРИСОВОЛАНТА
ЖИТИЕ
Святая Ирина Хрисовалантская (Каппадокийская) родилась в середине IX века в Малой Азии. Ее отец Филарет был патрицием Каппадокии и главным военачальником. Он был любимцем византийского императора Феофила и доверенным лицом его жены Феодоры. Мать Ирины была красивой женщиной, которую уважали во всей стране за добродетельную жизнь. Их семья имела двух дочерей — Каллинику и Ирину. Каллиника родилась в 825 г., а три года спустя, в 828 г., родилась Ирина. Вскоре Филарет потерял свою молодую жену, поэтому двух дочерей вынуждена была воспитывать Патрисия София, старшая сестра генерала.
Після смерті імператора Феофіла його дружина Феодора зійшла на престол, оскільки їхній син Михайло був ще неповнолітнім. Феодора була глибоко віруючою людиною та часто брала участь у церковних справах імперії. За її ініціативою Христова Церква остаточно відновила шанування святих ікон. Коли її син Михайло досяг повноліття, Феодора вирішила одружити його та попросила Філарета привезти до Константинополя його незаміжню доньку, щоб вона стала дружиною Михайла. Вона шукала гідну наречену, яка супроводжуватиме молодого імператора, а її краса та доброчесність відповідатимуть цій меті.
Філарет негайно відправив звістку своїй сестрі Софії, щоб вона прислала Ірину до Константинополя. На той час їй було 15 років. Супроводжувати її мав патрицій, генерал Никифор, брат покійної дружини генерала Філарета. Новина, що Ірина виходить заміж за імператора і стане царицею імперії, миттєво розлетілася всією Каппадокією. Єдиною, хто залишалася байдужою до всього цього, була сама Ірина. Вона з дитинства прагнула чернечого життя і ніколи не мріяла стати імператрицею Константинополя.
Проходячи через гори Олімпу в Малій Азії, Ірина попросила царських чиновників дозволити їй зустрітися з Іоанникієм Великим, пустельником цих місць, щоб отримати його благословення. Вона багато чула про те, що преподобний Іоанникій вважався святим чудотворцем і являвся лише тим, хто був гідний його побачити, тоді як для інших залишався невидимим. Царські чиновники погодилися. Преподобний Іоанникій, який жив на вершині гори, мав дар прозорливості й бачив, яке майбутнє очікує дівчину. Коли вона наблизилася, він сказав: «Ласкаво просимо, рабо Божа Ірино. Йди до Константинополя та прийми на себе монастир “Хрисоваланту”. Його черниці потребують тебе». Ірина здивувалася цим словам, впала на коліна та попросила його благословення й духовного наставництва.
Коли Ірина прибула до Константинополя, її родичі, які займали високі державні посади, урочисто зустріли її. Проте Всемогутній Цар царів призначив Ірину для Свого Небесного Царства та влаштував так, що молодий імператор ще до її прибуття вже одружився з іншою дівчиною – Євдокією з Декапотіса. Ірина не засмутилася, а, навпаки, відчула радість від такого повороту подій і лише чекала на можливість поговорити з батьком, щоб отримати благословення на чернече життя.
Незабаром з’явилася інша можливість для шлюбу. Філарет був посланий з місією до Адріанополя (Едірне), де зустрівся з префектом міста, у якого був син. Філарет вважав за доцільне домовитися про шлюб доньки. Після розмови обидва батьки дали слово на заручини своїх дітей. Ірина, однак, повідомила батькові своє остаточне рішення піти в монастир. Це викликало конфлікт між батьком і дочкою, після якого крихка Ірина тяжко захворіла, і її життю загрожувала небезпека. Коли вона одужала, патрицій Філарет, розуміючи, що його донька ухвалила остаточне життєве рішення, сам відвіз її до жіночого монастиря Архангелів Михаїла та Гавриїла Хрисоваланту, що знаходився на околиці Константинополя, щоб передати її туди.
Ірина відпустила своїх слуг і роздала нужденним не лише дорогий одяг та прикраси, отримані від батьків, а й дари, які їй надіслав імператор. Вона увійшла в монастир, прийняла його правила, підстригла свої світле волосся та одягла власяницю. Вона була лагідною та смиренною з черницями, служила їм у всьому, не зважаючи на своє знатне походження. Вона не пропускала жодної церковної служби, часто у своїй келії читала житія святих, щоб наслідувати їхній приклад, і закликала черниць до подібних подвигів.
Одного разу, прочитавши житіє Арсенія Великого, вона дізналася, що він молився безперервно з вечора до ранку, стоячи з піднятими до Бога руками. Це вразило її настільки, що вона вирішила повторити такий подвиг. Вона попросила ігуменю благословити її на таку молитву. Спочатку ігуменя відмовилася, вважаючи, що це надто виснажить її, але, бачачи її рішучість, погодилася.
Ірина почала цей молитовний подвиг ще до закінчення першого року свого перебування в монастирі, але Божа благодать наділяла її силою, і вона молилася з піднятими до неба руками, подібно до пророка Мойсея, з вечора до ранку, а іноді – з ранку до вечора, або ж з вечора до наступного вечора, залишаючись непорушною.
Минуло три роки з початку її молитви. Демон, не маючи змоги схилити її до гріха, почав нагадувати їй про мирські радощі, які вона залишила. Але як би він не намагався, Ірина розпізнавала його хитрощі, відкривала їх ігумені та позбавлялася від спокус, продовжуючи свою духовну боротьбу.
Однієї ночі перед нею постав демон у вигляді чорного страшного «араба» та почав її ображати: «Чи ти справді думаєш, що можеш перемогти мене, нещасна жінко? Почекай трохи – і дізнаєшся всю мою силу». Але свята перекреслила себе хресним знаменням, і демон зник. Наступного дня він знову намагався заволодіти її розумом. Вона впала ниць у сльозах і почала благати Бога, Його Пречисту Матір і Архангелів про допомогу. День і ніч вона проводила у слізних молитвах, доки Боже світло не осяяло її та не звільнило від нечистих помислів.
Багато жінок щодня приходили до неї, і вона навчала їх своїм лагідним, м’яким характером. Багато хто відмовлявся від мирського життя і залишався в монастирі. Демони більше не сміли спокушати її та в жаху втікали від неї, як від вогню.
Свята Ірина продовжувала свій духовний подвиг, керуючи монастирем та навчаючи сестер благочестивого життя. Господь наділив її даром прозорливості, і через її молитви відбувалися численні чудеса. Вона мирно відійшла до Господа, залишивши після себе світлу пам’ять і благодатне заступництво для всіх, хто звертається до неї з вірою.
І донині свята Ірина творить чудеса та допомагає нужденним. Її благословення та допомогу отримали всі, хто звертався до неї з вірою. Свята особливо підтримує тих, хто страждає від несправедливості, закликаючи її на допомогу. Вона надихає суддів ухвалювати справедливі рішення та допомагає скривдженим захищати свої права. Вона примиряє ворогуючих, наповнюючи їхні серця любов’ю. Також свята Ірина допомагає бездітним батькам знайти радість батьківства, підтримує жінок у важких пологах та зцілює від тяжких і невиліковних хвороб.
Преподобна Софія (Хотокуріду) Клісурська
В Православній Церкві канонізована нова свята — преподобна Софія (Хотокуріду). Вона була прославлена в Константинопольській церкві, а на Священному Синоді 7 червня 2012 року її ім’я було внесено до місяцеслова Руської Православної Церкви з установленням дня пам’яті 23 квітня (6 травня), у день її блаженної кончини.
Від недовгого шлюбу (1907–1914) з Йорданом Хотокурідісом народилася дитина, яка невдовзі померла, а чоловік зник у військових таборах у внутрішніх районах Понту. Ці події спонукали Софію до глибокого покаяння та подвигу впродовж усього життя.
Софія походила з сільської місцевості в області Ардасі Трапезундської митрополії на Понті. Донька Аманатія Саулідіса та Марії, змалку відвідувала храми та каплиці. Вона була вродливою: карі очі, вузьке обличчя. Її волосся було русявим, і вона заплітала його в п’ять кіс. Вона дуже пишалася своїм волоссям, і, можливо, саме тому згодом повністю перестала про нього дбати. Батьки видали її заміж доволі пізно, піддавшись тиску родичів. Вони були богобоязливими людьми й не наполягали на одруженні, залишаючи доньці повну свободу у виборі життєвого шляху.
Вона розпочала подвижницьке життя ще на Понті, на своїй батьківщині, далеко від родичів – в самоті на горі. Під час гонінь перед нею з’явився святий Георгій і, сповістивши про наближення небезпеки, наказав передати це селянам, щоб вони встигли сховатися. Так і сталося, і село було врятоване.
Про її повернення до Греції як біженки розповідають наступне. Був сильний шторм, і корабель, на якому пливли біженці, кілька разів ледь не пішов на дно. Але зрештою всі врятувалися. Капітан, перехрестившись, сказав пасажирам: «Серед вас є якийсь праведник, і він вас урятував». Тоді всі погляди звернулися до Софії, яка сиділа осторонь і безперервно молилася впродовж усього плавання. Ця історія збереглася в записі – ось як сама стариця розповідала про те, що сталося:
«Хвилі наповнилися ангелами, і з’явилася Богородиця:
– Ви загинете, бо тяжко згрішили.
– Пречиста Діво, нехай я загину, бо я грішна, але нехай урятуються люди».
Корабель носив ім’я святителя Миколая.
Коли вони нарешті дісталися Греції, перед Софією знову постала Пресвята Богородиця і сказала: «Прийди в Мій дім». Софія запитала: «Хто Ти і де Твій дім?» – «Я живу в Клісурі», – була відповідь.
У перші роки перебування Софії в монастирі настоятелем там був ієромонах Григорій (Магдаліс), літній афоніт, людина великої добродетелi. У нього Софія навчилася духовного життя і завжди згадувала його ім’я з великою повагою.
В осередку
За велінням Богородиці осередком постійного перебування Софії стала монастирська трапезна. Всі ночі вона проводила навколішки, притулившись спиною до вологої стіни, і важко сказати, чи спала вона хоча б дві години. У той час вікна були без скла, і холод разом із сирістю, що йшла від води, яка постійно текла з кранів, проникали набагато сильніше, ніж тепер. Узимку за монастирськими воротами стовпчик термометра часто опускався до 15 градусів морозу. Часом вона розводила в осередку вогонь, але, оскільки все навколо було відкритим, це слабке тепло швидко розсіювалося. На підвіконні в неї завжди горіла свіча з чистого воску перед образом Богородиці.
Вона розпочала подвижницьке життя ще на Понті, на своїй батьківщині, далеко від родичів – на самоті в горах. Під час гонінь перед нею з’явився святий Георгій і, сповістивши про наближення небезпеки, наказав їй повідомити про це селян, щоб вони встигли сховатися. Так і сталося, і село було врятоване.
Про її повернення до Греції як біженки розповідають наступне. Розпочався сильний шторм, і корабель, на якому пливли біженці, кілька разів мало не затонув. Однак зрештою всі врятувалися. Капітан, перехрестившись, сказав пасажирам: «Серед вас є якийсь праведник, і він вас урятував». Тоді всі погляди звернулися до Софії, яка єдина в кутку корабля безперервно молилася протягом усього плавання. Ця розповідь збереглася у записах, ось як сама стариця описує те, що сталося:
«Хвилі сповнилися ангелами, і явилася Богородиця:
– Ви загинете, бо надто багато згрішили.
– Пречиста Діво, нехай я загину, бо я грішна, але нехай врятуються люди».
Корабель носив ім’я святителя Миколая.
Коли вони нарешті дісталися до Греції, сама Богородиця знову явилася Софії та сказала: «Прийди в Мій дім». Тоді Софія запитала: «Хто Ти, і де Твій дім?» «Я живу в Клисурі», – була відповідь.
У перші роки життя Софії в монастирі його ігуменом був ієромонах Григорій (Магдаліс), літній афонський чернець, людина великої доброчесності. У нього Софія навчилася духовного життя і завжди згадувала його ім’я з великою повагою.
Одяг і поведінка
Її одяг був убогим. Спідньої білизни у неї не було. Взимку вона інколи накидала на плечі діряву ковдру або проїдений мишами шалик. Вона ходила босоніж. Часом на ній була стара вовняна шапочка, діряві тапки або зношені черевики. Інколи вона збирала в осередку листя та гілки і загорталася в них, як миша. Одного разу ледь не сталася пожежа – вона прокинулася в останню мить і ледве встигла вибігти, щоб не згоріти живцем. Її лахміття обгоріло, але вона продовжувала носити його, доки не знаходилося чогось іншого.
Бачачи, в якому рубищі вона перебувала і в холод, і в дощ, паломники приносили їй новий теплий одяг, але блаженна, приймаючи його, одразу ж віддавала бідним, так, щоб права рука не знала, що творить ліва. Вона не носила нового одягу і навіть того, що був одягнений лише раз.
Її голова завжди була пов’язана чорною хусткою. Ще на Понті вона перестала піклуватися про волосся і не розчісувала його, через що воно стало жорстким, як грива коня. Від її голови виходило благоухання. Якось вона спробувала підстригти волосся спереду, але для цього довелося використати ножиці для стрижки овець.
Вечорами, сидячи біля вогнища, вона просила когось, хто вмів читати, зачитати їй житія святих з маленьких брошурок, які вона зберігала. Коли було дуже холодно, паломники, бачачи її босоніж, просили підкинути дров у вогонь. Тоді вона вигукувала довге «Ні-і-і», цей вигук досі стоїть у вухах паломників, і вони зі сльозами зворушення повторюють його.
Софія прийшла в монастир у 44 роки. Щоб не бентежити нікого своєю красою, вона мазала обличчя сажею та кіптявою з казанків. Вона брала розпечене вугілля голими руками.
Її їжа завжди була пісною: паприка та цибуля-порей, запечені в попелі, трохи маринованих запліснявілих зелених помідорів, а іноді у скоромні дні – трохи солоної риби. Для себе вона не готувала. Лише коли чекала відвідувачів, просила жінок зварити квасолю чи макарони – з олією або без. І скільки б не засипали в каструлю, їжі завжди виходило рівно стільки порцій, скільки було потрібно. Усім подорожнім і паломникам вона варила каву. Вона ніколи не мила турку, і та завжди була вкрита кавовою гущею, але вона нікому не дозволяла її мити. Проте ніхто ніколи й не гидував цією туркою, якою б брудною вона не здавалася.
Вона збирала дикі трави, гриби та мох і їла їх сирими, щедро посипаючи сіллю. У суботу та неділю вона додавала в їжу ложку олії. Іноді вона відкривала консерви з рибою та їла їх лише через кілька днів, коли вони покривалися товстим шаром цвілі. Вона клала їжу в мідну посудину й чекала, поки вона позеленіє, аж здавалося, що вона неодмінно отруїться. Вона варила листя та папороть. Виноград їла разом із мурахами, не відкидаючи гнилих ягід. Але після такої їжі з нею ніколи нічого не траплялося. Вона завжди була вдячна Господу й із глибокою радістю казала: «Возрадувалося серце моє».
Ніколи не бувало такого, щоб вона зачепила чи засмутила когось. Коли вона бачила, що людина страждає через гріхи, які мучать її, вона підходила до неї з розумінням. Вона кілька разів розмовляла з нею, ніби кличучи таємно від усіх, а потім знову віддалялася. Той розумів це та слідував за нею. Тоді вони удвох сідали так, щоб їх не бачили й не чули, і вона, не дозволяючи людині розкривати гріх або проблему, спершу втішала її, а потім наставляла душекорисними й наповненими любов’ю словами Господніми. Вона часто казала: «Вони приходять до Богородиці чорними, а йдуть білими».
Особливу турботу вона виявляла до незаміжніх дівчат, які збилися зі шляху. Вона збирала їх навколо себе та втішала, як найкраща мати. Вона навчала їх не розповідати про своє падіння та дбала про те, щоб видати їх заміж, забезпечуючи посагом із того, що приносили їй люди. «Богородиця вас не загубить», – додавала вона.
Сама Софія жила у повній скруті. Коли ставало зовсім нестерпно вогко в осередку, вона підіймалася нагору в келію під номером «1». Там у неї були солома й листя, на які вона лягала. Але людська цікавість дісталася й туди. І що вона виявила? Під соломою лежали гострі камені. Під час окупації вона ховала під соломою масло та іншу їжу й роздавала їх тим, хто мав у цьому потребу.
Через її руки проходило багато грошей. Вона брала їх і залишала будь-де: у кущах, під камінням, у щілинах стін, під дерев’яними сходами, під черепицею. Але щойно в них з’являлася потреба, вона миттєво знаходила їх і віддавала туди, де було необхідно.
«Прикривайте – і вас прикриє Бог», – казала вона. Вона бачила багато спокусливих учинків мирян, монахів і священників, але ніколи нікого не засуджувала.
До неї приходили студенти та віруюча молодь, прості люди та воєначальники, монахині й ігуменії, знатні та смиренні священники й ченці, навіть із Єрусалима та Франції. Вони прагнули побачити цей «скелет» і почути слова Божі. Деякі записували її слова, хоча деякі обмежені люди називали її «божевільною Софією» і навіть глузували з неї.
Вона розуміла це, але не казала нічого. Її мова завжди була лагідною, навіть якщо погляд був серйозним і глибоким. Її зовнішність багатьох лякала. Її улюбленою фразою було: «Майте багато терпіння, багато терпіння». Вона повторювала це знову і знову, бо все її життя було сповнене терпіння та суворого подвигу заради Христа.
Багато терпіння.
Її тіло було схоже на тіло святої Марії Єгипетської: висохлий кістяк, обличчя, мов обтягнутий шкірою череп, запалі очі, загрубілі руки, обпалені попелом та вугіллям, суха, випалена сонцем шкіра – жовта, бліда, без жодної краплі крові. Жорстке волосся, у якому часто застрягали колючки та солома.
Одного разу Софія тяжко захворіла. Її скрутило від болю. Чи то запалився апендикс, чи то грижа, чи ще щось подібне. Раптом на животі з’явилася рана – і ця блаженна почала прикладати до неї ганчірки й гноти від лампад, і рана почала гнити. Від неї йшов нестерпний сморід, але вона відмовлялася від будь-якої допомоги. «Прийде Богородиця й забере в мене цю хворобу», – казала вона.
Благочестивим паломникам з Афін, які приїхали автобусом, вона сама розповіла про чудо:
«Прийшла Богородиця з архангелом Гавриїлом і святим Георгієм; були там і інші святі.
Архангел сказав:
– Ми зараз тебе розріжемо.
Я сказала:
– Я грішна. Можна, я сповідуюся, причащуся? Потім і ріжте.
– Ти не помреш, – сказав він.
– Ми зробимо тобі операцію, – і він відкрив мене».
Вона розповідала про це просто й безпосередньо, ніби про звичайну річ. І без жодного сорому підіймала одяг, щоб показати розріз, який сам зажив. У її словах не було жодного сумніву.
Вона ніколи не зважала на хвороби чи травми. Якось, коли робітники змінювали черепицю, Софія наступила на великий цвях. Але ніхто не почув ані зойку, ані схлипу. Цвях пройшов крізь ногу та вийшов з іншого боку, але крові не було. Робітники перелякалися, а вона допомогла їм витягнути цвях, вдаривши по ньому згори, і пішла далі, ніби нічого не сталося.
Митрополит Лангадаський Спиридон, родом із Клісури, згадує розповіді батьків про Софію: «Як і Анна, дочка Фануїлова, яка прожила з чоловіком сім років від дівоцтва (Лк. 2: 36–38), Софія з Клісурського монастиря Божої Матері з простотою та істинною стійкістю свідчила про чудеса Бога і Богородиці. Мені не довелося знати її особисто, тому що ми виїхали з села, але свідчення моїх батьків та інших жителів Клісури змальовують її благочестивий і освячений, смиренний і сповнений благодаті образ».
Вже покійна у Господі Євфимія Сауліду, її невістка по племіннику Ісааку, завжди приймала Софію з великою повагою з того часу, як їй довелося спілкуватися з ігуменом Григорієм у монастирських справах:
«Нашу черницю всі шанували. Як би вам сказати… Вона розуміла наші думки й давала нам з Ісааком добрі поради. Я здавала будинок учителькам, і ті ходили до Софії, щоб вона їх просвітила: ці вчительки слухали неграмотну — така святість була у Софії. Вона казала мені, щоб спочатку вони лягали спати, а потім ми. Вона пахла не як жінка, можна сказати: від неї виходило благоухання, як каже отець Фотій. Він сповідувався у нашої черниці, а вона — у нього».
Блаженна осіняла жінок маленькою іконою Різдва Богородиці, щоб приховати свою власну молитву і благодать, яку дарувала їй Богородиця. У разі інших хвороб вона благословляла іконою святих безсрібників.
Дехто бачив, як біля її узголів’я спали три змії, і ні вони її не турбували, ні вона їх. Велику змію також бачили в церкві Святої Трійці, і ця змія супроводжувала її, коли Софія запалювала лампади. Люди злякалися й хотіли її вбити, але Софія зупинила їхні наміри, сказавши:
«Якщо вона вас не турбує, не турбуйте й ви її. Вона церковна».
В інших випадках вона сама вистежувала змій і розбивала їм голови камінням.
Відставний військовий, який відвідував Софію до останніх її днів з того часу, як служив у цій місцевості — під час війни та пізніше, у 1949 році, розповідав неймовірну історію. Софія приручила ведмедицю, годувала її з рук хлібом та іншою їжею. Це величезне, але смиренне створіння брало у неї їжу, з вдячністю облизувало їй руки та ноги, а потім зникало в лісі. У ведмедиці навіть було ім’я.
— Іди, Русо, іди поїж хлібця, — кликала її Софія.
Якщо хтось незнайомий бачив це видовище, його трясло, як від холоду. Тоді в горах водилося багато ведмедів, вовків та інших звірів.
Багато хто свідчить про таке: блаженна залишала на підвіконні крихти для птахів, і ті, коли вона молилася, навіть якщо це відбувалося в церкві, збиралися й, щебечучи, літали навколо неї. Коли вона відійшла до Господа, птахи прилітали й дзьобали її фотографію. Скільки подібних випадків описано в синаксарях!
Одного разу Софія працювала в городі. До неї підійшла сяюча Жінка, показала на овочі й сказала:
— Полий їх, Дочко Моя, щоб люди мали що їсти.
Софія, не розуміючи, Хто перед нею, сказала Жінці, щоб Вона зайшла до храму й приклалася до ікон. Та справді попрямувала до монастиря, і Софія вирішила також зайти туди, щоб належним чином Її привітати, але ніде не змогла Її знайти. Після цього вона розповіла про подію отцю Григорію, який запевнив її, що ця Жінка була Богородицею.
В аскитирій Святої Трійці, розташований менш як за 300 метрів від монастиря по прямій, але майже на самій вершині, вона підіймалася вранці та ввечері серпантином, щоб запалити там лампаду. Коли її запитували, як їй, старенькій, вдається так швидко підніматися, вона відповідала:
— Мене підіймає Богородиця.
Деякі люди свідчать, що бачили, як вона піднімалася або спускалася, не торкаючись землі: вона летіла.
Особливо вона дружила зі святими.
Святий Георгій узяв її під своє покровительство ще з часів Понту, коли врятував її село. Він був присутній і під час операції. І зрештою, у день його пам’яті Софія відійшла до Господа.
Святий Мина, небесний покровитель Касторії, ікона якого знаходиться в соборі, часто з’являвся як вершник, і його чули й інші люди, що працювали в монастирі. Але Софія не тільки його чула, а й бачила святого в світлій хмарі, причому розрізняла його виразно.
Якось сталося щось неочікуване й, напевно, жахливе для тих, хто це задумав. Приїхали люди з Афін і хотіли забрати Софію, але вона почала кликати знайомих на допомогу. І здається, що її духовні друзі з Клісури зрозуміли її знаки. А людей із Афін послали спеціально, щоб розлучити Софію з Богородицею й отримати для свого монастиря рекламу, мовляв, у них у обителі живе подвижниця.
Але, як завжди, вона звернулася до Пречистої, Яка сказала їй:
— Софіє, у тебе два ока, тож слідуй за своїм новим оком.
І вона більше ніколи не покидала Богородицю, Її монастир і храм.
Незадовго до своєї смерті Софія весь час повторювала: «Я піду, а через деякий час на батьківщину прийде велика біда». Коли сталися події на Кіпрі, її учні зрозуміли це пророцтво.
На відспівуванні предстоятелем був ігумен монастиря архімандрит Нектарій, а поховальне слово виголосив отець Хризостом Аваянос, почавши зі слів тропаря преподобним жонам:
«Прийнявши хрест… навчила ти зневажати плоть… а піклуватися про душу, що є безсмертною».
Він несподівано опинився в обителі — за божественним промислом, разом з отцем Григорієм Хаджініколау, хоча йому ніхто нічого не повідомляв.
Від імені жителів Клісури промову виголосив учитель Георгіос Галіцас. Товариство клісуритів надіслало гроші на сорокоуст і на поминання протягом року разом з її племінником Ісааком Саулідісом.
Через 8 років — у 1982 році — відбулося обріття її мощей: усе було сповнене благоуханням базиліку, і цей аромат тримався кілька днів. Дехто бачив сяйво, що здіймалося до небес.
Серед зарослих хрестів древніх отців за вівтарем храму святого Іоанна Предтечі стояла мармурова надгробна плита. На мармурі під хрестом було висічено напис:
«Софія Хотокуриду, черниця святої обителі Богородиці, померла 6.5.74 у віці 88 років».
У важкі часи Христос являє таких людей, про яких одразу й не скажеш, що вони можуть утримати народ у вірі…
Її мощі зберігаються з благоговінням. Багато хто, як велике сокровище, береже також шматочок її лахміття. Дехто має часточки її мощей. Її хустку зберігає її вірна учениця, і ця хустка чинить чудеса – особливо для безплідних і вагітних жінок. Це шматок старої чорної рваної тканини, що випромінює аромат – то слабкий і ледве відчутний, то сильний і дивовижний.
Післямова
Спосіб подвигу, обраний святою Софією, нагадує житіє блаженного отця Георгія (Карсалідіса) та святих юродивих. І в житії святого Серафима Саровського та його учениць можна знайти багато спільного. Проте головним завжди залишається полум’яна любов до Христа та подвиги, що межують із безумством в очах світу.
Прибувши з Понту, Софія завжди суворо дотримувалася всіх постів, а коли змінили календар, то постила навіть двічі, щоб нікого не спокушати. Коли її питали, за ким слідувати, вона все одно не залишала простих вірян. Коли дехто намагався забрати її беззаконним способом, вона порадилася зі своїм духівником у Лехово і не залишила монастиря. Вона приймала всіх, як любляча мати, і заспокоювала їх. Їй не подобалися нововведення, навіть якщо вони стосувалися лише одягу. Вона знаходила відпочинок серед тих, хто дотримувався традицій, постив і скромно вдягався. Але коли один священник із сусіднього монастиря запитав її, чи варто робити зауваження вірянам, вона відповіла:
– Краще робити вигляд, що не бачиш, ніж сваритися з народом.
Софія ніколи не хотіла віддалятися від Церкви й монастиря, тому залишилася в уделі Богородиці.
Прості люди з її краю та всі, хто її знав, з особливою повагою згадують її поради та зберігають її фотографії разом з іконами. Усі, хто звертається до неї в молитвах, отримують відповіді на свої питання. Один ієромонах-святогорець написав її ікону після того, як побачив її образ у видінні.
Юнак із Пелопоннесу вирішив стати священнослужителем після того, як побачив Софію.
Хоча свідчень про її дерзновенну перед Господом молитву стає дедалі більше й готується до видання її розширене житіє, її христолюбиве життя вже само собою передбачає церковне прославлення. Тому наші брати – ті, що торжествують на небесах, і ті, що подвизаються на землі, – незабаром возрадуються ще одній обраній рабі Господа нашого Ісуса Христа – блаженній Софії.
Перший образ Софії замовив у іконописця Дімітріоса Хаджіапостола високопреподобний архімандрит Павло (Апостолідіс), ігумен святої обителі Богородиці Сумельської, нині митрополит Драмський. З того часу було написано й інші ікони. Вже обрітена її свята глава та інші чесні мощі.
Футболіст, якому Софія явила чудо, наказав посріблити її святу главу, і вона випромінює найтонше благоухання, а від неї сочаться краплі мира, про що свідчать численні паломники.
Преподобномучениця Параскева, цілителька очей
Преподобномучениця Параскева була єдиною дочкою своїх батьків-християн, Агафона та Політії (Іпполіти), і з юних років присвятила себе Богові. Живучи в батьківському домі, вона багато часу приділяла молитві та вивченню Святого Письма. Після смерті батьків свята Параскева роздала все своє майно бідним і, наслідуючи святих апостолів, почала проповідувати язичникам про Христа, навертаючи багатьох у християнство.
Про її діяльність донесли імператору Антоніну Пію (138–161), і свята Параскева постала перед судом. Вона безстрашно визнала себе християнкою. Ані обіцянки почестей і матеріальних благ, ані погрози муками та смертю не похитнули її твердої віри й не змусили зректися Христа.
Вона була піддана жорстоким катуванням. Їй на голову наділи розпечений шолом і кинули в казан із киплячою олією. Однак силою Божою свята мучениця залишилася неушкодженою. Імператор, бажаючи перевірити, чи справді вміст казана гарячий, наказав святій Параскеві бризнути на нього з казана. Свята виконала наказ, і олія, що потрапила на обличчя правителя, випалила йому очі. Розкаявшись, імператор почав благати святу мученицю про прощення, і вона зцілила його. Після цього правитель відпустив святу Параскеву на свободу.
Подорожуючи з проповіддю Євангелія з місця на місце, свята Параскева прийшла в місто, де правителем був Аскліпій. Тут її знову судили й засудили на смерть. Святу повели до величезного змія, який жив у печері та якому кидали на поталу засуджених злочинців. Свята Параскева знаменням хреста вразила змія і залишилася неушкодженою. Побачивши це диво, Аскліпій і мешканці міста увірували у Христа й відпустили святу. Вона продовжила свою проповідь.
У місті, де правителем був Тарасій, свята Параскева прийняла мученицьку смерть. Після жорстоких катувань її було обезголовлено.
Мощі святої преподобномучениці Параскеви Римської зберігаються в кафедральному соборі міста Ачиреале (о. Сицилія). Тут свята відома під ім’ям Ве́нера або Венеранда. За переказами, коли в Агафона та Іпполіти народилася дочка, мати хотіла назвати її Венера (лат. Veneris – п’ятниця), але батько, не бажаючи, щоб ім’я доньки було пов’язане з язичництвом, змінив його на Венеранду – латинський переклад грецького імені Параскева (Paraskevi – п’ятниця).
Частки мощей преподобномучениці Параскеви є у багатьох храмах і монастирях християнського світу. Частина її глави зберігається в Свято-Пантелеймонівському монастирі на Святій Горі Афон.
В ущелині Темпі (Греція), біля підніжжя Олімпійського хребта, знаходиться печерний храм святої Параскеви. Поруч із ним, у глибокій печері, цілюще джерело утворює невелике підземне водоймище. Колись у ньому була знайдена чудотворна ікона мучениці, через що і був збудований цей печерний храм.
У 1864 році в Криму, в урочищі Топлу, була заснована жіноча обитель на честь преподобномучениці Параскеви. Біля монастиря розташоване цілюще джерело святої Параскеви, де завжди збирається багато паломників.
У Свято-Духівському кафедральному соборі міста Херсон вшановується ікона святої преподобномучениці Параскеви з часткою її святих мощей.
Свята преподобномучениця Параскева вважається цілителькою різних недуг, особливо хвороб очей, тому на іконах її часто зображають із блюдом у руках, на якому видно очі.
Ікона Божої Матері «Всецариця»
Цей чудотворний образ щиро вшановують усі православні християни, звертаючись до нього з найрізноманітнішими проханнями – і благодать Діви Марії допомагає людям у будь-якій біді. А що символізує ікона Божої Матері «Всецариця», про що моляться перед святинею, ви дізнаєтеся з нашої статті. Що означає ця реліквія і де вона знаходиться?
Іконографічна типологія образу близька до стилю «Одигітрія» («Путеводителька»). На ній Небесна Цариця вказує на Сина Божого як на шлях, що звільняє того, хто йде ним, від гріхів, хвороб, страхів і страждань. Свиток у лівій руці Спасителя уособлює Євангеліє – Божественне одкровення, дароване людям. А Його десниця, простягнута у благословляючому жесті, ніби осіняє глядачів, даруючи їм умиротворення і надію.
Ще одна характерна деталь реліквії – царський престол, на якому возсідає Богородиця. Як і Її пурпурові ризи, цей трон символізує вищу владу Господа, сила якого перевершує будь-які земні закони та заборони. По обидва боки від Діви Марії стоять ангели – один зображений зі схрещеними на грудях руками та піднятим крилом (така поза означає благоговійне зосередження та готовність підкоритися Волі Творця), а інший серафим простягає долоні до Божої Матері, благаючи Її про милосердя.
Оригінальна ікона Божої Матері «Всецариця» (давньогрецьке найменування – «Παντάνασσα», Всемилостива) перебуває у Ватопедському монастирі на горі Афон. Нині мініатюрний образ розташований біля північно-східної колони собору. Відповідно до літопису, його прославлення почалося у XVII столітті завдяки праведному старцю Йосифу Ісихасту. Саме цей подвижник розповів про перше чудо, створене святинею.
Ватопедська обитель на Святій горі Афон
Одного разу до храму увійшов чоловік, бажаючи вклонитися реліквії. Однак щойно він наблизився до вівтаря, як лик Богородиці осяявся променистим світлом, і паломника відкинуло від ікони. Підвівшись, приголомшений грішник зізнався, що неодноразово порушував Господні заповіді, займаючись чаклунством – а в обитель він прийшов, щоб перевірити силу своїх заклять. Але втручання Діви Марії назавжди відвернуло цю людину від демонічного волхування, зробивши його смиренним і богобоязливим.
Однак насправді історія подібних образів набагато давніша. Так, у Містрі (Візантія) церква, присвячена Всемилостивій Богородиці, була зведена ще у 1428 році. А цариця Марія Палеолог, дружина молдавського князя, у 1500 році піднесла написану в подібній манері реліквію афонському Григоріатському монастирю. Ще одна схожа святиня, створена самим Феофаном Критським, зберігається в лаврі святого Афанасія – цьому монастирю належить першість серед усіх храмів Святої гори Афон.
У чому допомагає ікона «Всецариця»?
Ця святиня має благодать зцілення від онкологічних захворювань – від доброякісних кіст і папілом до лейкемії, саркоми та карциноми. Коли недуга прогресує і виникає потреба в хірургічному втручанні, образ допомагає як самому хворому, так і його близьким впоратися з відчаєм, страхом, сумнівами та тривогою. Відчуття присутності Богородиці, яке виникає при погляді на Її лик, полегшує душевний і фізичний біль, дарує спокій і дозволяє віднайти внутрішню рівновагу.
Крім того, молитва до ікони «Всецариця» позбавляє від згубної залежності – тютюну, алкоголю та наркотиків, звільняючи людину від кайданів згубних пристрастей. До реліквії можуть звертатися як самі стражденні, так і їхні рідні або друзі.
Також цей образ захищає оселю від чар і магічного впливу. Його дивовижна сила розсіює будь-яке зло, проганяє демонів, умиротворює ворогів, недоброзичливців і конкурентів.
Частинка мощей святого великомученика і цілителя Пантелеймона
Частинка святих мощей святої великомучениці Варвари
Частинка святих мощей преподобного Амфілохія Почаївського
Частинки святих мощей преподобних отців Оптинських
Частина мощей стопи апостола Андрія Первозванного
Частинки мощей святих угодників Божих
Ковчег з частинкою мощей священномученика Миколая Іскровського
Частинка святих мощей Хрестителя Господнього Іоанна
Частинка святих мощей святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця
Частинки святих мощей преподобних отців Києво-Печерських
Ікона з частинкою святих мощей святого благовірного великого князя Олександра Невського
Частинки мощей святих Богоотців Йоакима і Анни
Ікона з частинкою мощей святої рівноапостольної Ніни, просвітительки Грузії
Ковчег з частинкою пояса Пресвятої Богородиці
