Божественна Літургія в день Свята Обрізання Господнього та Святителя Василія Великого

14-го січня 2026 року, в день Свята Обрізання Господнього та Святителя Василія Великого – благочинний монастиря архімандрит Єпіфаній у співслужінні братії у священному сані очолив Божественну Літургію з акафістом святителю Василію у Параскевинському храмі Обителі.
За Божественною Літургією піднесли молитви про мир на українській землі, про визволення від ворога, щоб Господь змилостивився на наш народ і зберіг тих, хто в розпачі, і втратив дім, щоб Господь благословив людей доброї волі, які допомагають нужденним.
Також піднесли особливі прохання та молитву до Спаса нашого Іісуса Христа на благословення в новий прийдешній 2026 рік та про мир на нашій багатостраждальній українській землі.
Після закінчення Божественної Літургії Ігумен Обителі священноархімандрит Варлаам привітав усіх зі святами та Православним Новим Роком!!!
А клірошани під спів «Многії Літа» засіяли прихожан і привітали всі один одного з новим роком!
Чин «про Панагію» очолив архімандрит Питирим.

Слово в день Обрізання Господнього та пам’яті святителя Василія Великого
«Всіх Господь терпить обрізання, і людські гріхи як благ обрізує» – ось сенс нинішнього церковного свята. Обрізання було встановлене Богом і заповідане через Авраама всьому вибраному єврейському народові. Воно було знаком вступу до заповіту з Богом, печаткою обіцянки бути в незмінному послуху Йому з дитинства, бути Йому вірним до пролиття крові; воно відбувалося в образ відсікання тілесних пристрастей, обрізання жорстокосердя самого серця, яке так згубно було для Ізраїлю і так часто змушувало його відступати від Бога свого.
І ось Господь наш, будучи безгрішним, Сам терпить обрізання, щоб навчити підкорятися волі Божій тих, що вимагають обрізання сердець, очищення від безлічі гріхів: «Закона Творець законна виконує», щоб Своїм прикладом показати, як ніхто не може прийти до Бога, крім Закону Господнього. Коли з’явився Христос Істина, зникли тіні та образи, не стало обрізання. Але не стало лише тіні, а те, що вона собою відображала, звичайно, залишилося, бо прийшов не порушити Господь Свій закон, а його виконати. Досі через Святе Хрещення, як і через обрізання, даємо ми обітницю «зречись сатани і всіх діл його», «поєднуватися з Христом», тобто вступити з Ним у тісний вічний союз, який і знаменується колоподібним ходінням навколо купелі в день Святого Хрещення. Там обрізувалася плоть, як печатка заповіту, а тут має «злучитися тіла гріховного плоті», тобто всякого гріха, який носили і до якого звикли, як до одягу, що занепав.
Що ж, браття, невже ми, християни, будемо нижчими за Ізраїль, який служив тільки тіні і образу Істини? Невже все, що відбувається у Святому Хрещенні над нами, коли з’явилася вже сама Істина, буде лише покровом і образом Істини, ніж у народу Ізраїльського? Той не тільки вустами давав обітницю вірності Богові, але при обрізанні запам’ятовував свої слова стражданням, пролиттям крові. А для нас, християн, хрещення чи не буває часто однією давно мимохідь тінню, якою і сліди давно згладилися в нашій душі? Якщо ті показували готовність служити Богу до пролиття крові, то невже ми повинні служити Богу тільки доти, доки земне життя з його насолодами йде більш менш рівно і гладко, а коли настануть випробування, тоді відбігати від Бога на всі боки, як ті, що розбігаються. по всіх боках пагорба весняні струмки? Хіба ми забули, що й заповіт із Христом запечатаний кров’ю, а не складається з одних порожніх слів і обіцянок, до того ж чиєю кров’ю? Самого Христа, Сина Божого коханого. Адже це не для простого «балакання» щодня вимовляє ієрей священні слова: «Пийте від неї всі, ця є Кров Моя Нового Завіту, яка за ви і за багато, що виливається в залишення гріхів». Адже це ми, а не хтось інший спонукали зійти на хрест Сина Божого.
Невже Христові мученики мали запечатувати кров’ю заповіт вірності своєї Христу, а ми маємо право тріумфувати перемогу їх лише на бенкеті житейських насолод, ми, заради яких проливається кров Христа та Його святих мучеників? Чи не повинні ми бути мучениками, якщо не кров’ю, то «звільненням», як святитель Василій, який у ніщо ставив вигнання, в’язниці, позбавлення майна (якщо його можна уявити), тортури, саму смерть? Вірність совісті повинні ми, браття, також виявляти до готовності постраждати «навіть до крові», щоб подібно до Василія «непорабощенний душевний дотримати сан», тобто звання християнина дотриматися недолугих пристрастей світу до мучеництва, а не так, щоб відпадати від Христа при всякому натиску ворожих пристрастей на душу, як на війні ганебні зрадники здаються ворогові за найменшої небезпеки для їхнього життя. Адже не в тому тільки полягає обрізання серця, яке у Вітхому Завіті з’єднувалося з пролиттям крові, щоб на сповіді представити усний перелік або короткий неповний рукопис своїх гріхів і його розірвати руками, а в тому, щоб замість риз розтерзати серце самогубством і смутком, пролити хоча сльози замість крові про свої постійні відступи від Христа, що викупив нас Своєю кров’ю.
Поспішаємо ж, браття, що святкуючи явлення Бога в тілі, щоб перевершила наша відданість Христу відданість Богові народу єврейського, що складалася із зовнішніх справ і слів праведності книжників і фарисеїв (хоча часто наша праведність далека від праведності останніх), бо якщо вона не перевершить її і якщо ми не оберігаємо від пристрастей саме серце, то ми не можемо увійти до Царства Небесного. Амінь.