Божественна Літургія в Неділю двадцять першу після Пʼятидесятниці

17-го листопада 2024 року в Неділю двадцять першу після Пʼятидесятниці – благочинний монастиря архімандрит Єпіфаній у співслужінні братії в священному сані очолив Божественну Літургію в Благовіщенському соборі Обителі.

На сугубій єктенії піднесли прохання про мир на українській землі, про порятунок від ворога, щоб Господь змилувався на наш народ і зберіг тих, хто в розпачі і втратив дім, щоб Господь благословив людей доброї волі, які допомагають нужденним , також піднесли особливі прохання за захисників
України, щоб Господь зміцнив їх у подвигу воїнського служіння. В особливій молитві попросили у Бога, щоб Він утішив наших воїнів надією і вірою, покрив і зберіг їх Своєю благодаттю на полі бою та
повернув додому здоровими та неушкодженими. Також була
піднесена заупокійна молитва за захисниками України, які
загинули на полі бою та за всіми спочилими Православними Християнами.

Перед Божественною Літургією архімандрит Питирим звершив водосвятний молебень з акафістом перед Чудотворним Образом Пресвятої Богородиці що іменується « Покриваюча ».

Чин про Панагію очолив архімандрит Єразм.

Неділя 21-а після П’ятидесятниці.
Воскресіння дочки Іаіра

Як ми схожі на тих людей, які оточували померлу дочку Іарову! Сам Бог прийшов, Сам Господь, Він Сам каже: Не плачте, вона не померла, вона заснула… І з якою впевненістю люди, як сказано в Євангелії, «знали», що вона померла. Хоча Сам Бог говорить, Сам Господь, Якого вони покликали зробити диво, говорить це, але тепер вони над Ним сміються. Поки вона була хвора — можна було сподіватися на диво; тепер вона померла — і смішно говорити про те, що є надія…

І так буває і з нами. Господь жив, помер, воскрес, і Господь говорить нам Сам, що тимчасова смерть подібна до сну, що за нею стоїть життя, яким вже живуть людські душі, життя, яке охопить також і тіла в день славного Воскресіння. І ми всі продовжуємо говорити: «Він помер, вона померла». А коли ми чуємо слова Апостола: «Я не хочу, щоб ви були без надії, як інші, які вірять у смерть…» — ми слухаємо ці слова, і ми все одно «знаємо», що перед нами лежить людина, яка померла, і ми хочемо бути невтішними. Ми не віримо і слову воскреслого Господа, що ми воскреснемо, і слову Господа, Який воскресив людей за Свого життя на землі — доньку Іарову, Лазаря, — що є воскресіння. Ми знаємо, що є смерть, і не віримо, що є життя. Як дивно і як жахливо, що ця очевидність смерті закриває нам реальність життя! Ось поставте перед собою питання, кожен з вас: скільки разів Бог говорив нам про життя, і скільки разів ми відповідали: Так я ж знаю, що перемогла, перемагає смерть!..

І це стосується не тільки тілесної смерті. Якби тільки ми вірили в життя, ми б вірили, що коли хтось рідний, близький помирає, це не кінець: наші стосунки з ним, наше життя по відношенню до нього тривають. Щоб знайти живу людину, ми не повинні говорити «вчора», «колись», «в минулому», не повинні дивитися назад, а тепер повинні жити цією живою людиною і цим живим життям, і чекати більшого, а не меншого.

Те ж саме стосується і душевних, і духовних явищ. Як легко ми говоримо, що людина померла, що померла дружба, померла любов, померло те, що було найціннішим серед людей. І коли Господь говорить нам, що воно тільки заснуло, тільки ховається, але живе (тому що все, що є: любов, дружба, ласка — живе; вмирає тільки те, що вже на землі несе на собі печатку смерті і тління), ми все-таки говоримо: Ні, Господи, я ж знаю — це вимерло до кореня…

А Христос, притча про сухе дерево, яке три роки доглядали, поки воно не ожило, нагадує нам, що нехай і до кореня помре, але життя-то від Нього; все може воскреснути, все — але в новій славі, не в тлінному минулому, а в абсолютно новому сяйві не тимчасового життя, а вічного. Щороку ми слухаємо пророцтво Єзекіїля про кістки: «Кажи, син людський, чи оживуть кістки?» – і відповідаємо: Ні, це вже область смерті… Пророк був мудрішим, він сказав: «Ти знаєш , Господи», Ти знаєш, я не знаю…

І ось, будь то в наших особистих стосунках, чи то в судженні про долю людської душі, про все — це до всього відноситься. Навчимося з цієї історії: це не притча, це було про те, як воскресла дочка Яїрова, коли всі знали, що вона померла. І Христос це знав, тільки для Нього немає смерті: є життя, і є сон. Вдивимося в наше життя, в наші відносини з тими, хто відпочив, тобто хто тепер заснув і відпочиває. Подумайте про тих людей, які навколо нас, яких ми засудили і над якими ми виголосили остаточний суд: «Цей мертвий, не турбуй Учителя, і Богові нема чого сюди приходити — не повстане». Подумаємо про наші померлих дружбу і стосунки – померли вони чи на деякий час потьмяніли, спочили? Прочитайте цю притчу: це притча життя проти смерті, притча надії проти очевидності, притча безумовної віри проти нашої глибокої, вбивчої невіри… Амінь.